мов грім, – убиває впевненість у собі відразу ж, як тільки торкнеться вух. Тоді зараз же думаєш про сховок. Жінки іноді закидають чоловікам недалекоглядність, хоча самі бувають за крок до божевілля. Сьогодні мої ноги правили розумом. Нерозбуджений материнський інстинкт, безумство чи безпорадність? Мабуть, усе-таки останнє. Я вирішила підвести під минулим риску, та перед тим глянути у зіниці правди».
У будинку світилося. В такий час дитина мала б спати. Та що знала Соломія про режим дня немовляти? Утекти! Варто негайно втекти звідси і ніколи більше не ступати на цю стежку. Скільки разів стояв перед цими дверима Андрій? Його ноги торкалися цієї решітки. Так, він завжди витирає ноги. Соломія механічно спробувала почовгати чоботами, та ноги прилипли до килимка. Це ж треба?! Насилу виплуталася і витерла взуття. Уже краще.
Залишився тільки поріг.
Мабуть, ніхто не почув. Її серце ледь намірилося на ще одну спробу. Вона глибоко вдихнула і притулила пальчика до дверей, щоб постукати ще раз, та вони саме в цей час прочинилися, і Соломія стояла віч-на-віч із жінкою середніх літ з ледь сивуватим волоссям і трохи черствими очима. Соломія злякалася.
– Вам кого? – прийшла їй на порятунок жінка.
– Мабуть, вас, – ледве зібралася з думками Соломія.
– Мене? За світло ми вже заплатили. Можу показати квитанцію.
– Я не за світло, – попустило Соломії. – Я… в особистій справі.
– У нас мала дитина. Ми не впускаємо чужих. Грип і таке інше, – заступила двері жінка.
Значить, це справді тут, – у Соломії тьохнуло в грудях.
– Якщо можна, я б десь у коридорчику, – не знала, як впроситися Соломія.
Жінка знизала плечима і прочинила двері.
– Ну, то що вам треба? – стала у коридорі господиня, не пропонуючи проходити далі.
Соломія з надією глянула на двері до кухні. Жінка вловила погляд незнайомки:
– У вас хоч нема грипу? – вона яструбиним оком пронизала наскрізь Соломіїну душу.
– Грипу? Н-нема, – звела плечі Соломія. Вона справді була не з цього світу.
– Проходьте. Малу вже покупали, тут вільно, – господиня прочинила двері й першою ввійшла до кімнати.
«Я ніколи не забуду цього запаху. Він ударив у ніздрі ще з порога. Це був солодкуватий запах свіжої дитячої купелі. Було не те що тепло, а гаряче, мов у сауні. Тілом пробігся морозець. На столі стояла маленька біла ванночка з водою і пелюшками. Поруч – якісь пляшечки. На підлозі лежали дитячі сорочечки, шапочка, скручені пелюшки та інші підготовлені до прання дитячі речі. Серед них я впізнала великий рожевий махровий рушник з білими витисненими смугами та великими червоними метеликами. Схожий я купувала з бабусею у Криму. Пам’ятаю, як не могла ніяк відійти від прилавка: уявляла, як беру до рук рушничок, торкаюся до нього щічкою. Я хотіла його купити, але не знала, чи можна на нього витрачати заколядовані гроші. Бабуся погладила мене по голові й сказала: “Вчися робити собі подарунки. Не чекай на них від інших. Це розпрямляє плечі й додає впевненості”. Хіба я розуміла тоді, що означає – розпрямляє