сильно сумніваюся, що вона була з ним близька, – холодно сказала Діті.
Перш ніж лягти спати, я сіла на підлогу для медитації. Щоб заспокоїтися, мені знадобилося чимало зусиль. Коли я закінчила, моє обличчя було мокрим від поту та сліз. Під час медитації я майже завжди не лише рясно пітніла (що було дивно, оскільки зазвичай пітнію дуже мало), а й плакала. Мвіта пояснював, що я так звикла до постійного напруження, що, геть його позбувшись, буквально плакала від полегшення. Я прийняла душ і побажала батькам доброї ночі.
Опинившись у ліжку, я заснула, і мені наснився заспокійливий пісок. Сухий, м’який, неторканий і теплий. Я була вітром, який котився з нього дюнами. Тоді пересувалася щільними розтрісканими землями. Я пересувалася під співи листя впертих дерев і сухих кущів. А далі – натоптана дорога, інші дороги, мощені та запорошені піском, повні людей, які мандрували з важкими клунками, скутерами, верблюдами, кіньми. Дороги були чорні, гладенькі та блищали так, ніби пітніли. Люди, що йшли дорогами, несли небагато речей. Це були не подорожні. Вони були недалеко від дому. Вздовж дороги стояли крамниці та великі будівлі.
У Джвагірі люди не провадили Розмови край дороги чи на ринку. А ще там було зовсім небагато людей зі світлою шкірою – і ніхто з них не був нуру. Вітер відніс мене далеко.
Тут більшість людей була нуру. Я спробувала придивитися. Що більше старалася, то більше вони втрачали чіткість. Усі, крім одного. Він стояв до мене спиною. Я чула його сміх за багато миль. Він був дуже високий і стояв посеред групи чоловіків нуру. Пристрасно промовляв слова, яких я геть не чула. Його сміх відлунював у мене в голові вібрацією. Він був одягнений у блакитний кафтан. Він почав повертатися до мене… я бачила лише його очі. Вони були червоні, зі сліпучо-білою рухливою серединою. Вони злилися в одне велетенське око. Жах отрутою пронизав мій розум. Наступні почуті слова я зрозуміла бездоганно.
«Перестань дихати, – загарчав він. – ПЕРЕСТАНЬ ДИХАТИ!»
Я різко прокинулася, не маючи змоги вдихнути. Хриплячи, скинула з себе ковдри. Сіла, схопившись за зболену шию. Кліпаючи, я щоразу бачила в голові те червоне око. Я захрипіла сильніше й зігнулася. Перед очима з’явилися чорні плями. Визнаю, що почасти мені стало легше на душі. Вмерти було краще, ніж жити в страху перед тією штукою. Минали секунди, і в мене розслаблялися груди. Горло стало потроху впускати повітря. Я закашлялася. Зачекала, потираючи зболілу горлянку. Настав ранок. Хтось на кухні смажив сніданок.
Тоді сон повернувся до мене в усіх подробицях. Я підскочила, зіп’явшись на хиткі ноги. Посередині коридору зупинилася. Повернулася до своєї кімнати та стала біля дзеркала, витріщившись на яскраві синці в себе на шиї. Сіла на підлогу та поклала голову на руки. Червоне овальне око належало ґвалтівникові, моєму біологічному батькові. І він щойно спробував задушити мене вві сні.
Розділ 10
Ндіїчі
Якби не прийшов божевільний фотограф, я б увесь той день пролежала в ліжку, надто боячись виходити надвір. Того дня моя мати прийшла додому по обіді та одразу заговорила про нього. Вона, здавалося, жодного разу не сіла.
– Він