Хто боїться смерті. Ннеди Окорафор

Моя мати не хотіла йти. Я її розуміла. Вона розслаблялася в татових обіймах на дивані. Вони грали у варі9. Готуючись до виходу, я гостро відчула свою самотність.

      – А Мвіта там буде? – запитала мати.

      – Сподіваюся, що так, – сказала я. – Він мав прийти сьогодні сюди.

      – Потім одразу йди додому, – наказав тато.

      Міська площа була освітлена ліхтарями на пальмовій олії. Перед деревом іроко було поставлено барабани. Людей прийшло небагато. Здебільшого старші чоловіки. Серед молодих чоловіків був Мвіта. Мені було добре його видно попри тьмяне освітлення. Він сидів далеко зліва, спершись на огорожу з рафії, що відділяла ринкові ятки від перехожих. Біля нього ніхто не сидів. Я сіла поряд, і він обняв мене однією рукою за талію.

      – Ти мав зустрітися зі мною у мене вдома, – сказала я.

      – У мене була інша зустріч, – відповів він, злегка всміхнувшись.

      Здивовано помовчавши, я сказала:

      – Мені байдуже.

      – Ні.

      – Так.

      – Ти гадаєш, що це інша жінка.

      – Мені байдуже.

      Звісно, мені було не байдуже.

      За барабанами сів чоловік із блискучою лисою головою. Вибив руками тихий ритм. Усі перестали розмовляти.

      – Добрий вечір, – сказала оповідачка і вийшла на світло ліхтарів. Люди заплескали в долоні. У мене округлились очі. З ланцюга на її шиї звисав крабовий панцир. Він був невеличкий і тендітний, а у світлі ліхтарів так і виблискував білизною на тлі темної шкіри. Він, певно, був з якоїсь із Семи рік. У Джвагірі він однозначно не мав ціни.

      – Я жінка бідна, – сказала вона, оглядаючи невеличкий натовп слухачів. Показала на пляшковий гарбуз, прикрашений помаранчевими скляними намистинками. – Це я одержала за оповідку, коли була в Ґаді, поселенні океке біля Четвертої ріки. Люди, я мандрувала аж туди. Але що далі я йду на схід, то біднішою стаю. Чимраз менше людей бажає почути мої найсильніші оповідки, а саме такі мені й хочеться розповідати.