що він радше помре, ніж наважиться мовити бодай слово до шляхетної вершниці, якій урятував життя.
Поки юнак нишком захоплювався гостею, сер Аллан Клер на всі боки нахвалював його відвагу та влучність. Лісник тим часом розповів гостеві, що хлопчик – його названий син. Так він робив останніми роками, розмовляючи зі шляхетними панами, сподіваючись, що хтось-таки допоможе йому розкрити таємницю походження приймака.
– Опікун, який залишив нам цю дитину на виховання, можливо, прибув із міста на річці Трент, – закінчив свою розповідь Ґілберт Гед, – бо саме тамтешній шериф виплачує нам щорічне утримання…
– Ми самі родом із Гантінґдонширу і всього кілька днів як виїхали звідти, – здивувався лицар, – але нічого подібного я ніколи не чув. Ні про одруження будь-кого з лицарів із молодою француженкою-простолюдинкою, ні про загибель самого лицаря в Нормандії за тих часів… Така надзвичайна історія була би відома всім. Дозвольте мені, добрий Ґілберте, висловити сумніви щодо правдивості розказаного вам п’ятнадцять років тому. Забагато дивних обставин. Навіщо, наприклад, було відвозити дитину в таку глушину?.. У будь-якому разі після повернення до Гантінґдону я матиму собі за честь спробувати розшукати сліди рідні Робіна – адже ми з сестрою відтепер саме йому завдячуємо своїм життям. Крім того, я хотів би взяти вашого названого сина завтра за провідника у Шервудському лісі. Боюся, без його допомоги я можу збитися з дороги. Сестра ж, коли ваша ласка, залишиться у вас до мого повернення.
Ґілбертові Геду не хотілося відпускати сина, але з думки йому не йшов поранений негідник, тож він згодився. Зрештою було вирішено, що сер Аллан і Робін вирушать у дорогу, ледь розвидниться…
Щойно стемніло, двері лісникового житла позапирали на ковані засуви. Усі зібралися за столом. Розмова за вечерею точилася жвава, лісник устиг повідати чимало цікавих історій зі свого життя-буття, коли раптом його розповідь, присмачену простодушним гумором, перервав уривистий свист, що пролунав у темряві за вікном. Тривожно завив один зі сторожових псів, потому все стихло.
– Не здивуюсь, якщо неподалік швендяє той, хто спокійно запускає лапу в чужу кишеню, – сторожко зауважив лісник. – Волоцюги неодноразово намагались увірватися в наш дім, попри те що ми з дружиною небагаті й часом у зимові холоди ділилися з ними чим могли…
– Розбійники не знають, що існує вдячність! – мовив сер Аллан.
Меріон мимоволі здригнулась, і Робін це відразу помітив. Її страх не сховався і від Ґілберта Геда. Він з усмішкою промовив:
– Не хвилюйтеся, шляхетна пані. Не було ще випадку, щоби наші луки не захистили жінок…
Його перервав оглушливий стукіт у двері.
Собаки, що мирно дрімали біля вогню, схопилися з несамовитим гавкотом; лісник, лицар і Робін поквапилися до входу, а Меріон пригорнулася до Марґарет.
– Ану, тихіше там! – гримнув господар. – Хто це о такій порі безцеремонно грюкає в мої двері?
У відповідь почулися сильніші