дівчина, – сказала міс Гартнел, у якої вистачило почуття гумору, щоб зрозуміти жарт.
Інші дами були злегка шоковані.
– Летиція розповіла вам про свою проблему? – запитала міс Марпл, звертаючись до мене.
– Розповіла мені?
– Так. Я бачила, як вона пройшла через сад і звернула до дверей вашого кабінету.
Від міс Марпл нічого не приховаєш. Обробляти клумби – найкращий спосіб маскування, тут і димової завіси не треба, а звичка спостерігати пташок крізь потужні окуляри завжди може стати в пригоді.
– Вона згадала про неї, так, – визнав я.
– Містер Гос здався мені стурбованим, – сказала міс Марпл. – Сподіваюся, він не перевтомився?
– О! – збуджено вигукнула міс Везербі. – Я геть забула. Маю для вас цікаву новину. Я бачила, як доктор Гейдок вийшов із котеджу місіс Лестрандж.
Усі перезирнулися.
– Може, вона захворіла? – припустила місіс Прайс Рідлі.
– У такому разі її хвороба має бути дуже раптовою, – сказала міс Гартнел. – Бо я бачила, як о третій годині вона прогулювалась у своєму саду й виглядала здоровісінькою.
– Вона й доктор Гейдок, певно, давні знайомі, – сказала місіс Прайс Рідлі. – Але він нічого про це не розповідав.
– Диво та й годі, – промовила міс Везербі. – Він не згадав про своє знайомство з нею жодного разу.
– Річ у тому… – почала Ґрізельда тихим і таємничим голосом і замовкла.
Усі збуджено нахилилися до неї.
– Я випадково довідалася, – мовила Ґрізельда з притиском у голосі, – що її чоловік був місіонером. Жахлива історія. Його було з’їдено, ні більше, ні менше. По- справжньому з’їдено. А її примусили стати головною дружиною вождя. Доктор Гейдок був із тією експедицією і врятував її.
На мить запанувало збудження, але потім міс Марпл сказала докірливо, але з усмішкою:
– Капосне дівчисько!
Вона іронічно поплескала Ґрізельду по руці.
– Ви ліпше не жартуйте так, моя люба. Коли ви мелете таку нісенітницю, люди зазвичай готові повірити їй. А це іноді призводить до ускладнень.
У вітальні повіяло холодом. Дві дами підвелися, готові покинути товариство.
– Цікаво знати, чи є щось між молодим Лоренсом Реддінґом і Летицією Протеро? – спитала міс Везербі. – Схоже на те. А що думаєте ви, міс Марпл?
Міс Марпл на хвилину замислилася.
– Я б цього не сказала. Тільки не Летиція. Думаю, тут ідеться про зовсім іншу особу.
– Але полковник Протеро, певно, вважає…
– Він завжди вражав мене своєю дурістю, – сказала міс Марпл. – Цей чоловік спроможний запхати собі в голову якусь нісенітну думку й уперто триматися за неї. Ви пам’ятаєте Джо Бакнела, якому колись належав «Синій кабан»? Він переконав себе в тому, що його дочка гуляє з молодим Бейлі. А насправді з тим чоловіком злигалася його дружина, хвойда розбещена.
Кажучи це, вона не відривала погляду від Ґрізельди, і я несподівано відчув, як мене охоплює гнів.
– А