поцілунок для Мері був поцілунком вдячности.
Ляндсберґ нервово вештався, гості були святошні і зайві. Так само святошний і зайвий був обід.
Коли молода пара втекла перед настирливими бажаннями зігрітих гостей і сиділа вже в авті, молодий вдивлявся уважно у вираз обличчя своєї дружини і товаришки життя.
– Я хотів би, щоб ти так само могла побачити Єгипет, як я, – сказав він, обнявши Мері.
Вона глянула на нього знизу, і в її обличчі було щось благальне: наблизила свої очі для цілунку. Мері теж відчувала, що відтепер починається її нове життя і все інше поза нею западається, а те нове, що жде її, виринає у безмежно далекій привабливій далині. Але той, що навчив її пестощів, пропадав у забутті, як тінь.
Її батько не тільки щораз більше просиджував у каварні, але мав щораз більше конференцій і щораз частіше виїздив. Виглядало так, начеб його молодість вернулась. Ніхто віддавна не бачив Ляндсберґа таким метким – його черево зовсім щезло, а очі блищали інтелігенцією. Ріжні поважні добродії з напханими течками приїжджали до його бюра і наповнювали кімнати димом від дорогих цигар. Небавком почали у товаристві повторюватися запити: «Чи ви чули? Ляндсберґ…».Так, він мав намір оженитися і робив вражіння спортовця, що призбирує сили до вирішального змагу, щоб першим прибігти до мети. Тим часом він за останній час подвоїв чи потроїв для себе той капітал, який відступив Мері.
У голі залізничого двірця посеред юрби Райтові здавалось, що бачить Стакена, як похилений іде сходами. Обернувся, щоб переконатися, чи не помилився. Лук цих старечих плечей був йому добре відомий. «Стакен? чого?» – подумав Райт, даючи вказівки носієві.
Перед спальним вагоном помітив Райт нараз Стакена: виглядало так, наче той стежив за кимсь. Оперся на палиці так сильно, мовби хотів втиснути її в кам’яну долівку і сам закам’янів у своєму грубому, старомодному пальті і шалі довкола шиї. Стакен дивився пильно та суворо; підніс капелюх і розкрив уста як для привіту:
– Я прийшов, дорогий Райте, побажати вам… – Слово «побажати» звучало розтягнуто, лиховісно, і навіть глумливо. – Я прийшов побажати вам і попрощатись з вами…
– Це моя жінка – це професор Стакен, – представив Райт, коли Мері наблизилася до них.
Довкола старечих уст з’явилася усмішка:
– Артистка? Поетка? – і тримав її руку у своїй. – Ваш чоловік так дуже любить жіночі поезії…
Мері звільнила свою руку, глянувши допитливо, збентежена на свого чоловіка.
– Не забудьте випитати чоловіка про єгипетську любовну поезію, головно про один рукопис.
Це вже був без сумніву глум, до того злобний глум.
– Професор має на думці один чудовий мистецький твір, який він уважав за вказане знищити, – відповів Райт, ухопивши Мері за руку так, мовби хотів її боронити. – Вибачте, пане професор, вже мусимо вас попрощати, – і звернувся до дверцят ваґону.
Стакен витягнув із кишені лист, передаючи його Райтові.
– Будь