Олег Говда

Тричі не вмирати. Спадок


Скачать книгу

що хлопець, уже потягнувшись до заповітного вогнику, навіть руку відсмикнув і ступив крок назад.

      – Та що тобі, квітів у лісі мало, що на цій світ клином зійшовся? – промовив Тарас здивовано. – Одною чічкою більше, одною менше. Сам же казав: вам скарбів не треба. А мені – господарство з нужди піднімати. Зовсім захиріло…

      Куниця подумав і додав, наче саме ця причина могла усе пояснити якнайкраще:

      – Я одружитися хочу, розумієш?.. А дядько Іцхак швидше власними руками приб’є Ривку, ніж видасть свою дочку за такого бідняка… Зате, як розбагатію – інша справа. Відразу завидним нареченим стану. Так що, вибач, лісовий господарю, але не можу я від свого щастя відцуратися. Особливо тепер, коли такий трафунок підвернувся. Іншого разу може й не бути? Батько завше приповідав: доля легковажна, як повітруля… Зрештою, в цьому є і ваша провина! – Тарас зрадів вдалій думці. – Я сюди не з власної волі приперся, самі заманили… А що до твоєї пропозиції на службу пристати, то мудрі люди вчили – з нечистю не укладати жодних угод. Собі дорожче стане!

      – Правду кажеш… Зле вийшло, – шумно почухрав густі зарості моху на обличчі лісовик. – Хто ж міг знати, що ти з любовним шалом впораєшся? Червоні чобітки повітруль не одному голову заморочили. Попадалися на їх принади чоловіки і старші за тебе, і міцніші духом. А ти молодець – встояв. Іншим разом нам наука буде – щоб із закоханими не зачіпатися.

      – Тим паче, я нагороду заслужив, – посміхнувся Тарас, роблячи ще один крок уперед, ближче до квітки.

      – Постривай, козаче, послухай, що скажу… – знову зупинив його настирливий лісовик. – Ну, от що ви за плем’я таке? Де не оселитеся, обов’язково все загидити маєте… Ліс вирубують і палять, як заманеться, ніби сухого хмизу мало… Річку і ту греблями та гатями перегородили… І всі, як один – дармового щастя шукаєте. Притому, що не нами – вашими ж священиками не раз говорено, що кожному воздасться по діянням його. Хіба не так?

      – Занадто мудрі твої слова, лісовий господарю, – з досадою відбуркнув Куниця. – Може і є в них резон, та тільки ж неспроста ти мені зуби заговорюєш, вірно? Думаєш: захоплюся розумною бесідою і забуду, що цвіт папороті вчасно зірвати треба, – поки він не закрився? А північ от-от настане. О-хо-хо… Знову хитруєш, нежить лісова, обдурити намагаєшся, а про правду і справедливість пасталакаєш. Негоже… Нема в тому честі!

      – Але й безчестя теж немає, – похмуро пробурмотів лісовик, незадоволений тим, що хитрість не вдалася. – Ти, козаче, лише про власну вигоду та про багатство дбаєш, а я намагаюся від твоєї жадібності чарівну красу врятувати. Адже без Іванового чар-зілля тутешні місця захиріють. Всю свою силу втратять… І доведеться моїм донькам на нові місця перебиратися.

      – Ліс великий…

      – І що з того? Можна подумати, якби в тебе було кілька хат, ти би не став противитися, якби хтось надумав одну зруйнувати?

      – Зрозуміти я тебе, лісовий господарю, можу, – кивнув розважливо Куниця, – і зовсім не засуджую. Але, вам – нечисті лісовій,