дизайну Род-Айленду і жив самотою в будинку Флер-де-Ліз, неподалік від місця свого навчання. Вілкокс був не по літах розвинений юнак, знаний своїм талантом і дивацтвами. З раннього дитинства він відчував неабияке зацікавлення дивними історіями та пророчими снами, про які мав звичку розповідати. Він називав себе психічно гіперсенситивним, а поважні статечні жителі старої комерційної дільниці вважали його просто диваком і не сприймали всерйоз. Майже ніколи не спілкуючись із людьми свого кола, він поступово став зникати з поля зору суспільства і тепер був відомий лише невеликій групі естетів із інших міст. Навіть у мистецькому клубі Провіденсу, який прагнув зберегти свій консерватизм, його вважали відлюдним химерником.
У день свого візиту, як повідомлялось у рукописі професора, скульптор без будь-якого вступу одразу ж попросив господаря допомогти йому розшифрувати ієрогліфи на барельєфі. Звернувся він якось пишномовно, що виказувало в ньому схильність до зверхності, та не викликав симпатії. Не дивно, що мій дідусь висловився скептично, бо підозріла свіжість виробу свідчила про те, що все це не має жодного стосунку до археології. Заперечення юного Вілкокса справили на мого дідуся сильне враження, він їх запам’ятав і згодом відтворив письмово. Треба сказати, вони мали поетичний і фантастичний характер, що було дуже типовим для його бесід і, наскільки я міг переконатися надалі, взагалі були його характерною рисою.
– Певна річ, він зовсім свіжий, – заявив гість, – адже я зліпив його минулої ночі уві сні, де мені явилися дивні міста. А ці сни давніші, ніж споглядальний Сфінкс або оточений садами Вавилон.
Ось тоді він і почав свою химерну оповідь, що пробудила дрімотну пам’ять і викликала гарячу цікавість мого дідуся. Напередодні ввечері сталися незначні підземні поштовхи, проте вони були найбільш відчутними за останні роки в Новій Англії. Це дуже збудило уяву Вілкокса. Коли він ліг спати, то побачив дивовижний сон про величезні циклопічні міста з велетенських блоків моноліти, що стриміли до неба, розливи зеленої замуленої рідини, – все це було начинене таємничим жахом. Стіни та колони були вкриті ієрогліфами, а внизу, з якоїсь невизначеної точки, звучав голос. Власне і голосом він не був – хаотичне відчуття, яке лише силою уяви могло перетворитися на звук І, тим не менше, Вілкокс спробував передати його майже невимовним поєднанням літер – «Ктулху фгтаґн».
Ця вербальна плутанина виявилася ключем до спогаду, який схвилював і засмутив професора Ейнджелла. Він допитав скульптора з науковою пунктуальністю і з шаленою зосередженістю взявся вивчати барельєф, над яким, не усвідомлюючи цього, під час сну працював юнак і побачив перед собою, коли прийшов до тями, змерзлий та одягнений у саму лише нічну сорочку. Як повідомив згодом Вілкокс, мій дідусь нарікав на свою старість, оскільки вважав, що саме вона не дозволила йому достатньо швидко розпізнати ієрогліфи та зображення на барельєфі. Багато з його запитань здавалися відвідувачеві