щонайменше на сорок футів і перетворює все навколо у непролазне багно. Саме в такій країні і варто чекати всіляких див і таємниць. Чому б нам їх не розгадати? А до всього іншого, – дивне обличчя лорда Рокстона осяяла задоволена посмішка, – там на кожному кроці доведеться ризикувати життям, а мені як спортсмену нічого іншого й не треба. Я наче старий м’яч для гольфа – біла фарба з мене давно злущилася, тому тепер життя може вертіти мною як схоче: подряпин не залишиться. А ризик, милий юначе, надає нашому існуванню особливої гостроти. Тільки тоді й варто жити. Ми надто вже розпещені й дуже звикли до впорядкованості. Ні, дайте мені гвинтівку до рук, безмежний простір і неосяжну широчінь горизонту, й я подамся на пошуки того, що заслуговує на пошук. Чого тільки я не випробував у своєму житті: і воював, і брав участь у перегонах, і літав на аероплані, – але полювання на чудовиськ, які можуть наснитися лише після ситної вечері, – це для мене зовсім нове відчуття!
Шляхтич весело зареготав, передчуваючи те, що його чекало попереду.
Можливо, я занадто захопився описом свого нового знайомця, але нам доведеться багато днів провести разом, і тому мені хочеться передати своє перше враження від цього чоловіка з усіма особливостями його характеру, мови та мислення. Лише необхідність везти до редакції звіт про збори змусила мене покинути товариство лорда Рокстона. Коли я йшов від нього, господар сидів у кріслі, залитий червоним світлом лампи, змащував затвор своєї улюбленої гвинтівки та неголосно підсміювався, міркуючи про ті пригоди, які готувала нам доля. І я пройнявся твердою впевненістю, що якщо на нас чигають небезпеки, то більш виваженого та відважного супутника, ніж лорд Рокстон, мені не знайти в усій Англії.
Як не втомили мене до нестями події цього дня, все ж я довго сидів із редактором відділу новин МакАрдлом, втовкмачуючи йому всі обставини справи, яку він вважав за обов’язок завтра ж довести до відома нашого шефа, сера Джорджа Бомонта. Ми домовилися, що я буду надсилати докладні звіти про всі свої пригоди в формі листів до МакАрдла і що вони будуть друкуватися в газеті або відразу ж по їх отриманні, або потім – залежно від санкції професора Челленджера, бо ми ще не знали, якими будуть умови, на яких він погодиться дати нам інформацію, потрібну для подорожі до невідомої країни. У відповідь на запит телефоном ми не почули від професора нічого іншого, крім запеклих нападок на пресу, але потім він усе ж сказав, що, якщо його повідомлять про день і час нашого від’їзду, він доправить на пароплав ті інструкції, які вважатиме слушними. Наш другий запит залишився зовсім без відповіді, якщо не брати до уваги жалісного белькотіння пані Челленджер, котра благала нас не чіплятися до її чоловіка, адже він і без того розгніваний понад усіляку міру. Третя спроба, зроблена того ж дня, була припинена оглушливим тріском, і слідом за цим центральна станція повідомила, що у професора Челленджера розбита телефонна слухавка. Після цього ми більше не намагалися контактувати з ним.
А тепер, мої терплячі читачі, я