життям громад: збирали пожертви, розподіляли допомогу, готували притулок для переслідуваних, відвідували хворих і ув язнених. Так з являються старшшини-пресвітери. До їхніх функцій входили організаційно-господарські питання життя громади. Їх обирала громада і вводили в посаду апостоли (обряд висвячення). У «Діях апостолів» і в посланнях Павла пресвітери називаються також єпископами, тобто наглядачами (в українському перекладі – опікунами5), пізніше їх стали називати владиками.
Окрім посади єпископа в громадах з’являються й служителі нижчого рангу – диякони. Вони мали бути непорочними, не багато відданими вину, не сріблолюбними. Диякони прислужували під час трапез причастя. Після трапези вони відносили освячені дари хворим братіям і тим, хто потрапив до в’язниці.
Зміни в суспільній структурі Римської імперії II—III ст. не могли не вплинути на соціальну психологію та ідеологію різних верств населення. Це був час кризи і зживання античного світогляду, заснованого на уявленні про розумність світоустрою. Людям найрізноманітнішого походження й стану світ почав здаватися втіленням зла й несправедливості. Для масової свідомості того часу стала характерною віра в чаклунство, магію, віщунів, ревні сподівання дива. Розпад колективних – громадських і родинних зв’язків призводив до того, що люди намагалися визначити своє місце в світі через встановлення особистих контактів з надприродними силами. З’явилася величезна кількість не лише проповідників, але й «чудотворців». Багато знатних римлян стали звертатися до них за проріканнями. Серед народних мас імперії здобули поширення різні неофіційні релігійні союзи шанувальників певного божества, яке в їхніх очах було єдиним і наймогутнішим. Так, від Малої Азії до Британії можна було зустріти прихильників іранського бога сонця Мітри, культ якого став поширюватися ще в I ст. День зимового сонцевороту – 25 грудня – вважався головним святом Мітри (його називали також Непереможне Сонце). Мітру шанували деякі римські імператори й протегували цьому культу. Однак через свою замкнутість ця релігія не стала всезагальною.
Протягом розвитку багатонаціональної Римської імперії та змін в економічному і суспільно-політичному житті вірування в різних богів не забезпечували бажаної єдності. Були потрібні нові ідеали, нові боги. На межі I ст. до н. е. і початку I ст. н. е. імператор Август проголосив померлого Юлія Цезаря богом Юліусом і присвятив йому особливий храм. Як «сина зарахованого до лику богів Цезаря» Августа обожнювали в народі, що в подальшому призвело до виникнення культу імператора. А ось імператор Діоклетіан наприкінці III ст. н. е. не побажав чекати смерті, аби стати богом, і зажадав, щоб йому за життя віддавали божественну шану. Бюст імператора зайняв місце під орлами легіонів, і біля вівтаря його імені приводили воїнів до присяги. Такої ж честі пізніше удостоївся й імператор Костянтин, названий Великим.
А що в цей час відбувалося в середовищі християнських