свій бокатий портфель, де лежала пляшка вірменського коньяку.
Він відчув деяку полегкість. Жодних пригод, як отого разу. І тієї жахливої сауни теж не передбачається. Вони просто підуть до Гереги додому, відкриють коньяк і вдаватимуть, ніби обговорюють план дисертації. Висока вродлива дружина Гереги внесе на тарілочці нарізаний лимон з купкою цукрової пудри, або, можливо, маленькі канапки з червоною ікрою – Герега умів жити красиво, з розмахом, і жадібним не був, що правда, те правда… Лев Семенович навіть на мить відчув у роті смак червоної ікри. Приголомшливо красива жінка, і як Герега зумів таку відхопити? Кажуть, закохався до безтями, переслідував увечері до самого будинку, ховаючись у кущах край тротуару, а вона його впритул не бачила, і навмисне притискалася до кавалерів, і глузувала з нього. А потім зненацька раз – і він уже веде її в РАЦС. Щось, казали, він дізнався таке, про неї, а може, про її батька, велике цабе…
Але Герега повернув не на Ласточкіна, не в темну арку, де тьмяно жевріла самотня лампочка в дротяній сітці, а до сходів, що вели в порт. Сходи були чорні та мокрі, до сходинок поналипали бліді кленові листочки.
– Але працювати…– Лев Семенович навіть спробував притримати його, хапаючи за рукав.
– Потім, потім,– відмахнувся пухкою рукою Герега,– ще справа є!
– Але мені треба завтра раніше… у мене робота… п’ятихвилинка…
– На роботу,– повчально вимовив Герега,– треба приходити вчасно. Тобто тоді, коли тобі хочеться. Ти начальник чи звідкіля?
– Начальник,– погодився Лев Семенович.– Але ж, Толіку, зрозумій, наді мною теж є начальник…
– Поставити ти себе не можеш, ось що я тобі скажу.
«Та якби я міг себе поставити,– мало не вирвалося в Лева Семеновича,– хіба я товкся б отут з тобою?»
Повз них ішов морячок попід руку з дівчиною. Дівчина дріботіла в обтягуючій спідниці. Моряк тримав над нею парасольку і, нахилившись, говорив їй щось на вухо, а вона голосно мелодійно сміялася, відкидаючи голову назад. Левові Семеновичу цей сміх здався фальшивим.
Шльондра, подумав він…
Йому захотілося підійти і вдарити дівчину, щоб вона перестала сміятися, і він якомога надійніше застромив руки в кишені.
– Ходімо, Льово,– Герега коротко потер рученята.– Ходімо. Швидше. А потім – працювати.
– Куди ходімо? – Лев Семенович спробував трохи пригальмувати.
– Осьдечки, бачиш? – Герега кивнув круглою береткою у бік порту, де блискотів вогнями білий теплохід. Інші вогні витанцьовували під ним у темній воді – свято, відпочинок, далека подорож до країн, де немає Гереги. Левові Семеновичу навіть здалося, що звідти, з теплохода, мокрий вітер доніс ніжну танцювальну музику.
– Чому в порт? – лячно запитав він.
– А тому, мій дорогий, що на морвокзалі є такий собі бар, на третьому поверсі, а в барі є такий собі бармен Рома. Рома робить абсолютно приголомшливі шейки, ну, коктейлі, з яєчним жовтком, ніхто більше таких не робить. Тож ми з тобою посидимо, каву візьмемо, вип’ємо по коктейлю….
Обійшлося.