із донькою власника заручений. Усі четверо сиділи в покої нагорі, звідки, на загальну думку, почався вогонь. Чому ніхто з них не вибіг, щойно почало горіти, ніхто, звісно, не знав. Стільки ж людей знали, чому, власне, почався вогонь. Ніхто нічого не бачив і не чув, окрім хіба тих, котрі все бачили й чули, але нікому нічого не сказали.
Дошукуватися причин пожежі проти ночі ніхто не хотів, тому пошук тіл вирішено було відкласти на завтра, а пошуки винних – на потім. Найпевніше – на понеділок, коли хтось огляне тіла, а в місті комусь буде до того діло. У натовпі кілька разів прозвучало слово «підпал», тому поміж собою чоловіки говорили, що справу треба винести на розгляд міського магістрату з війтами обох народностей, і щойно коли на те буде воля суду, передати справу далі або винести міру покарання самим.
Усе це шляхтич у найдрібніших деталях занотував чорним оливом до зшитка дорогого очеретяного паперу, з яким ніколи не розлучався, і вирушив спати на найближчий оборіг, марно мріючи про затишну кімнатку з ліжком, від якої його відділяла замкнена на ніч брама.
РОЗДIЛ 2
У якому дія переноситься до міста, але водночас нічого не відбувається
Поки Тиберій прокинувся, Стеха встигла зняти ранішній надій і поставити цебро з молоком зсідатися на каміння пивниці, вигнати корову на пашу і зготувати сніданок. Спудей прокинувся якраз на перетертий овес із молоком. Свита з ночі прилипала до тіла – від води чи від поту, Тиберій не знав.
Але Стеха поводилася з ним привітно, як і звечора, по сніданку, поки ще не припекло, відправила його нарубати дров, щоби були з запасом, а відтак він був вільний робити свої справи. Направду, жодних справ у Тиберія не було, тож він, перед полуднем покінчивши з дровами, заклав сутану і рушив до міста. Хоч його й тягло до лісу, остерігався йти туди за дня, у всіх на виду, та ще й непідготовленим, тож розраховував, що прогулянка містом якось його розважить і дозволить привести до ладу минулий вечір.
Найперше впадала в очі майже цілковита відсутність людей. Якби Тиберій краще знав, куди його занесло, то розумів би, що жиди зараз сидять по своїх хатах і святкують шабес, а для церковних дзвонів час іще не настав, тож зустріли його на вулицях хіба кілька прошаків, котрі займали свої місця ще спозаранку. Більше ані душі. Смерділо паленим.
Як і за першими відвідинами, на кожному кроці все кричало: Тиберію, ти більше не на Слобожанщині, ти в іншій країні. Присохле болото під ногами нічим не відрізнялося від болота в рідному місті, від болота в Чернігові чи Москві, але будинки – ті були зовсім інші. Одноповерхові, лише зрідка на два чи три поверхи, обнесені дерев’яним парканом, вони стояли до вулиці не дверима, а торцем, так що вхід губився десь далі у дворі. Проте, як і деінде в невеликих містах, вони мало відрізнялися від сільських хат. Тиберій не уявляв, хто в них живе, але ладен був закластися, що не русини й не поляки. Від невеликої дерев’яної церкви вбік відходив іще один паркан, котрий наглухо відгороджував прицерковний двір від решти