до неї, як кажуть міми. Мої кінцівки обернулись опуклими поверхнями, між якими (радше ніж «якими») я повільно підповзав, якось нейтрально пересуваючись: Гумберт Поранений Павук. Мабуть, щоб дістатися до неї, мені знадобилося кілька годин: здавалося, немов я бачу її, зазирнувши в телескоп не з того боку, і до її невеличкого пружного задка я повз, неначе паралітик із покрученими кінцівками без кісток, жахливо напруживши волю. Нарешті я опинився точнісінько позаду неї, і раптом у мене з’явилася невдала ідея вдавано побешкетувати та струсонути її, вхопивши за горловину футболки, щоб таким чином приховати свої справжні наміри. Тоді вона різко й пронизливо заволала: «Відчепіться!» (маленька хвойда, це було дуже грубо), а Зганьблений Гумберт жахливо вишкірився й похмуро відійшов, поки вона продовжувала сипати на вулицю дотепами.
А тепер послухайте, що сталося далі. Після ланчу я відкинувся в низькому садовому кріслі й намагався почитати. Раптом мої очі закрили дві спритні маленькі долоньки – це вона підкралася ззаду, наче повторюючи, як у балеті, мій ранковий маневр. Її пальчики, намагаючись затулити сонце, світилися багрянцем, а вона, гикаючи від реготу, смикалася так і сяк, поки я викидав руки убік або назад, однак не змінював свого лежачого положення. Моя рука торкнулася її моторних хихотливих ніг, і книжка санчатами зіслизнула з колін, а пані Гейз, пропливаючи повз нас, поблажливо сказала: «Просто лясніть її добряче, якщо вона заважає вашим науковим роздумам. Як я люблю цей садок [жодного натяку на знак оклику в її голосі]. Хіба в сонячних променях він не божественний [так само жодного натяку на знак запитання]». Зітхнувши від удаваного блаженства, докучлива пані сіла на траву й задивилася на небо, відкинувшись на вивернуті руки, аж раптом через неї перескочив старий сірий тенісний м’ячик, і від будинку долинув зарозумілий голос Ло: «Pardonnez98, матінко. Я цілилася не в вас». Звичайно ні, моя спекотна пухнаста любонько.
12
Це був останній із двадцяти чи близько того записів. Із них стає зрозуміло, що попри всю вигадливість диявола схема щодня залишалась однаковою. Спершу він спокушав мене, а потім ішов мені наперекір, залишаючи з тупим болем у самому корені мого єства. Я точно знав, що саме хочу зробити і як це зробити, не зіпсувавши дитячої чистоти; зрештою, деякого досвіду за роки своєї педофілії я набув; часом я візуально оволодівав строкатими від сонячних променів німфетками в парках; часом прослизав із обачністю тварюки до найспекотнішого, найлюднішого куточка міського автобуса, де з ременів звисали грона школярок. Однак зараз упродовж майже трьох тижнів усі мої жалюгідні махінації уривалися. Винуватицею таких перепон здебільшого була Гейзиха (котра, як помітить читач, радше боялася, щоб Лоліта не отримала насолоди від спілкування зі мною, ніж остерігалася, що я можу насолодитися Ло). Пристрасть, що розгорілася в мені до цієї німфетки, першої в моєму житті німфетки, до котрої я зміг дотягнутися своїми незграбними зболеними сором’язливими пазурами,