і скривився, наче проковтнув щось кисле, – все те саме, тільки замість асфальту місячний ландшафт.
Скрипнувши, відчинилися ліві задні дверцята «ланоса», і над дахом автомобіля вималювалася голова Каті.
– Ви там заснули? – гукнула чорнявка в темряву.
– Ні, то пан письменник вирішив заодно й похезати! – відгукнувся Тенгіз.
Левін спробував штурхнути його у плече, проте барбер, який до переїзду в столицю вісім років займався вільною боротьбою, легко ухилився.
З машини долинув голос Мирослави:
– Казала, треба було перед Ніжином стати.
– Твій чоловік жартує! – крикнув Левін. – Ми вже йдемо.
– Ні, я не жартую!
– Придурки, – засміялася Катя. – Поїхали вже.
Хлопці пішли до машини, сіли. Тенгіз дістав із кишені куртки пачку «Winston Blue», витрусив з неї цигарку та вставив до рота. Перед тим як заводити двигун, скоса глипнув у дзеркальце заднього огляду. Катя чекала на чоловíків погляд і, впіймавши його, повільно повела з боку в бік головою:
– Не в салоні, ти ж знаєш.
Тенгіз по-театральному драматично зітхнув, заховав цигарку та багатозначно зиркнув на Левіна:
– До одруження вона такою не була.
– До одруження хтось обіцяв, що покине, – почулося із заднього сидіння.
Коли машина рушила, Катя запитала Левіна:
– Ти ж не ображаєшся, що ми тебе не запросили?
Тенгіз і Катя розписалися місяць тому, за тиждень до весілля, тоді ж улаштували для найближчих друзів скромну вечірку в «Купідоні», одному з кафе Києва. За два дні до того Левін, Тенгіз і кілька Тенгізових приятелів відгуляли парубочу вечірку в грузинському ресторані «Гаро». Нікого з них на «офіційне» весілля не запросили. Більшість родичів була з Конотопа, тож і Катині, і Тенгізові батьки вирішили святкувати в Конотопі. Вони ж склали перелік гостей – понад двісті осіб, три чверті з яких ні Катя, ні Тенгіз в очі не бачили. Проте останньою краплею стала розмова з тамадою: після того як він виклав погоджений із батьками план святкування, Катя і Тенгіз, навіть не перезирнувшись, усвідомили, що нікого з київських друзів до Конотопа не запрошуватимуть.
– Анітрохи. Ви ж знаєте, я такого не люблю.
– Добре, що не любиш, – гмикнув Тенгіз.
– Але ж усе норм було, так? Бо я щось не бачив фоток.
Тенгіз мотнув головою так, наче зганяв із лоба комара:
– Не питай, бро, я тебе прошу, просто не питай.
– Чому? Що сталося?
Тенгіз лише чмихнув. Левін почекав кілька секунд, але, не отримавши відповіді, повернувся до Каті.
– Катастрофа, – закотила очі дівчина.
– Серйозно?
– Ну, не так щоб ціла катастрофа, – Тенгіз махнув рукою, – не перебільшуй. Принаймні на початку все більш-менш було, нудно – це так, але нормально. Поки не загорілася Наталя.
Левін утупився в товариша, сподіваючись, що той усміхнеться, видивляючись звичні насмішкуваті іскорки в очах, але кутики Тенгізових губ навіть не смикнулися. Грузин не відривав похмурого погляду від дороги.
– Ти