постогнування та виття відступили на другий план, зате дитячий плач і рюмсання залунали так чітко й гучно, що тепер здавалося, ніби дитина їде разом із ними.
Тенгіз запитально глипнув на Левіна.
– Ти щось бачив?
Іван стенув плечима. Замість нього відповіла Мирослава:
– Там був великий знак: прямо – на Глухів і Ніжин, праворуч – на Суми та Конотоп.
– Блядь! – вилаявся Тенгіз. – Таки проморгали.
– Я ж тобі казала! – гарячкувала Катя. – І вируби нарешті радіо! Скільки можна просити?!
– Не кричи! – вишкірився Тенгіз. – Зараз буде місце для розвороту. – Він згорбився так, що підборіддя нависло просто над кермом, і мружився, видивляючись у темряві дорожні знаки.
– Ви чуєте? – Левін коротко, наче диригент, який наказує оркестру затихнути, змахнув рукою.
Дівчата повернули голови. Хлопець застиг – шкіра над переніссям зібгалася у складки – і показував пальцем на магнітолу.
– Воно затихає. Саме по собі.
– Ні, – поквапилася заперечити Катя, проте помилилася: загальна гучність спадала, але з’явилися сухе електричне потріскування та шипіння, котрі, плавно наростаючи, затирали моторошне хлипання та плач.
– Затихає, – пошепки, так начебто боявся, що звук його голосу може розбудити щось лихе, повторив Іван. – Ми ніби віддаляємося від нього.
– Ага, – повільно кивнув Тенгіз.
– Не агакай, – долинув іззаду голос Каті, – за дорогою стеж.
– Стежу, – почав пригальмовувати. – Он розворот.
– Зачекай! – Левін поклав руку на плече товариша. – Можеш проїхати далі?
– Навіщо?
– Проїдь іще трохи.
Тенгіз напружився.
– Не розумію.
– Не розвертайся. – Левін озирнувся на дівчат на задньому сидінні, а тоді втупився в магнітолу з таким виглядом, ніби волів пропалити в ній поглядом дірку, і пробурмотів: – Ми ж нікуди не поспішаємо, так?
– Що ти надумав? – у голосі водія проступило роздратування. «Ланос» наближався до призначеного для маневру місця, проте Тенгіз не квапився займати крайню ліву смугу.
– Просто їдь, – тоном людини, цілковито певної того, що робить, повторив Левін.
Тенгіз із шумом випустив повітря крізь ніздрі, плавно натиснув на педаль газу, й автомобіль, набираючи швидкість, проминув розворот.
Чверть хвилини в салоні панувала мовчанка. Над машиною, як і раніше, брилою висіла пітьма. Радіо роздратовано плювалося й шипіло.
Першою не витримала Мирослава:
– Ну?
– Виття стишується, – не підвищуючи голосу, сказав Левін. – А завади навпаки наростають.
Білий шум відновився, сухе тріскотіння приглушувало й немовби пом’якшувало моторошні крики.
– І що?
Левін не відповів. Очі приклеїлися до табло по центру магнітоли. На екрані досі світилася частота 89,7 FM. Левін вдивлявся в цифри так прискіпливо, аж вони зрештою відбилися на його сітківках.
Наступний розворот був за кілометр. Коли світло фар вихопило з темряви синій знак із вигнутою на 180° стрілкою, Тенгіз ледь чутно зауважив:
– Наступний