воза. Одна, швидша за інших, без вагань побігла на світло від вогню, рухаючись із підозрілою гнучкістю квапливої комахи.
Не встиг Хроніст занести свою дровиняку, як істота хутко оббігла багаття та скочила на нього, швидка, як цвіркун. Хроніст різко здійняв руки, і саме тієї миті чорна істота вдарила його в обличчя та груди. Її холодні тверді ноги відчайдушно шукали, за що зачепитись, і він відчув, як його руки з зовнішнього боку перетнули яскраві смуги болю. Незграбно позадкувавши, писар відчув, як його підбор зачепився за нерівну землю, а тоді почав валитися назад, безладно розмахуючи руками.
Падаючи, Хроніст востаннє побачив коло світла довкола багаття. З темряви квапливо виходили нові чорні істоти, відбиваючи лапами об коріння, каміння й листя швидкий уривчастий ритм. По інший бік вогню чоловік у важкому плащі обома руками тримав свій залізний дрючок напоготові. Він стояв в очікуванні, геть не рухаючись, не видаючи жодного звуку.
Ще падаючи назад, Хроніст, з якого так і не злізла темна істота, відчув притлумлений темний вибух – ударився потилицею об кам’яну стіну за спиною. Світ сповільнився, його контури розмились, а потім він почорнів.
Розплющивши очі, Хроніст побачив незрозумілу мішанину з темних постатей і світла, яке відкидав вогонь. Голова в нього пульсувала від болю. Його руки з зовнішнього боку перетинало кілька ліній сильного чистого болю, а лівий бік тупо поболював від кожного вдиху.
Минула довга мить зосередження, і світ набув нечітких обрисів. Закутаний чолов’яга сидів неподалік. Рукавиць на ньому вже не було, а важкий плащ звисав з його тіла клаптями, але поза тим він видавався неушкодженим. Обличчя він сховав у каптурі.
– Прокинулися? – з цікавістю запитав чоловік. – Добре. З пораненням у голову ніколи не можна бути впевненим. – Каптур трохи нахилився вбік. – Говорити можете? Знаєте, де ви?
– Так, – ледве вимовив Хроніст. Здається, вимовити одне слово було надто важко.
– Ще краще. Отже, на третій раз має пощастити. Як ви думаєте, зможете встати й допомогти мені? Нам потрібно спалити й поховати трупи.
Хроніст трохи ворухнув головою й раптом відчув запаморочення та нудоту.
– Що сталося?
– Можливо, я зламав вам кілька ребер, – пояснив чоловік. – Один з них ніяк не хотів вас відпускати. Особливого вибору я не мав. – Він знизав плечима. – Хай там як, вибачте. Порізи у вас на руках я вже зашив. Вони мають добре загоїтися.
– Їх уже нема?
Каптур кивнув один раз.
– Скрелі не відступають. Вони – як оси з гнізда. Нападають і нападають, поки не гинуть.
На Хроністовому обличчі відобразився жах.
– У них є гніздо?
– Боже мій милий, ні. Були тільки ці п’ятеро. Однак ми маємо їх спалити й поховати, просто для певності. Я вже нарубав дров, які нам знадобляться, – з ясена та з горобини.
Хроніст засміявся. Смішок прозвучав дещо істерично.
– Як у дитячій пісеньці:
«Ось що треба нам робить —
Яму два на десять рить.
Горобина, ясен,