би в ньому сірокамінь. Тепер я бачив у ньому зручний вітролом, до якого можна притулятися спиною під час сну.
Крізь крони дерев я побачив, що зірки згасли. Це означало, що я скуштував води кілька годин тому. Оскільки мені не стало від неї зле, я вирішив, що вона, напевно, безпечна, і попив.
Попивши, я не освіжився, а лише усвідомив силу власного голоду. Я сів на камінь край озерця. Зірвав листя зі стеблин неньколиста та з’їв один листок. Він був грубий, схожий на папір і гіркий. Я з’їв усі інші, але це не допомогло. Я попив води ще раз, а тоді ліг спати, не переймаючись тим, що камінь холодний і твердий, чи принаймні вдаючи, що мені байдуже.
Я прокинувся, попив і пішов глянути на пастку, яку поставив. Здивувався, побачивши, що там уже силкується звільнитися від шнура кролик. Дістав маленький ножик і згадав, як Лакліт показав мені, як оббілувати кролика. Тоді подумав про кров і про те, якою відчуватиму її в себе на руках. Мені стало зле, і я виблював. Звільнив кролика й повернувся до озерця.
Я ще раз попив води та сів на камінь. Відчув легке запаморочення й замислився: чи, бува, не від голоду?
За мить мені прояснилося в голові, і я вилаяв себе за дурість. Знайшов трохи чаги, що росла на мертвому дереві, і з’їв її, помивши в озерці. Вона була жорсткою і на смак нагадувала грязюку. Я з’їв усі гриби, які спромігся знайти.
Я поставив нову пастку, таку, що вб’є. Потім, занюхавши у повітрі дощ, повернувся до сірокаменя, щоб зробити схованку для своєї лютні.
Розділ дев’ятнадцятий
Пальці та струни
Спершу я був майже як машина – бездумно виконував дії, що збережуть мені життя.
Я з’їв другого кролика з тих, яких упіймав, а також третього. Знайшов ягідник із суницями. Порився в пошуках корінців. Наприкінці четвертого дня я мав усе, чого потребував для виживання: обгороджене камінням кострище, схованку для лютні. Я навіть зібрав невеличкий запас харчів, на який міг покластись у надзвичайній ситуації.
А ще я мав те, чого не потребував, – час. Подбавши про нагальні потреби, я усвідомив, що мені нічого робити. Гадаю, саме тоді почала пробуджуватися маленька часточка мого розуму.
Не сумнівайтеся: я був сам не свій. Принаймні я вже був не тим, ким був за виток до цього. Я повністю зосереджувався на всьому, що робив, не залишаючи вільною для спогадів жодну частину себе.
Я ставав дедалі худішим та обірванішим. Спав під дощем або на сонці, на м’якій травичці, вологій землі або гострому камінні з такою глибокою байдужістю, яку може викликати лише скорбота. На своє оточення я зважав лише тоді, коли йшов дощ, оскільки тоді я не міг дістати лютню, щоб пограти, і від цього мені було боляче.
Звісно, я грав. Це було моєю єдиною втіхою.
До кінця першого місяця на моїх пальцях утворилися тверді, мов каміння, мозолі, і я міг грати годину за годиною. Я грав і перегравав усі пісні, які знав напам’ять. Потім грав іще й ті пісні, які знав сяк-так, по змозі заповнюючи забуті уривки.
Зрештою я навчився грати від пробудження