усе одно пив дуже багато. Часом він розлючувався настільки, що бив жінку так, що вона аж не могла ні стояти, ні хоч закричати.
Якийсь час у своєму сні Періаль мовчала. Вона знала, що Тейлу каже правду, але Періаль була аж ніяк не дурна, хоч і чиста серцем. Вона вже підозрювала, що її сусіди займаються тим, про що розповів Тейлу. Навіть тепер, знаючи напевне, вона все одно переймалася сусідами.
– Ти їй не допоможеш?
Тейлу сказав, що в тій парі чоловік і дружина – гідна кара одне одному. Вони були лихі, а лихих слід карати.
Періаль висловилася чесно, можливо, тому що гадала, ніби вона снить, але, можливо, вона сказала б те саме, якби не спала, бо Періаль говорила від щирого серця.
– Вони не винні, що світ – це постійний важкий вибір, голод і самотність, – мовила вона. – Що можна очікувати від людей, коли з ними сусідять демони?
Але Тейлу, хоч і почув її мудрі слова на власні вуха, сказав їй, що людство лихе, а лихих слід карати.
– Гадаю, ти дуже мало знаєш про те, як воно – бути людиною, – заявила вона. – А я б усе одно допомогла їм, якби могла, – рішучо сказала вона йому.
– І ТИ ЇМ ДОПОМОЖЕШ, – відповів Тейлу, простягнув руку й поклав її Періаль на серце. Коли він її торкнувся, їй здалося, ніби вона – величезний золотий дзвін, який щойно видзвонив свою першу ноту. Розплющила очі й усвідомила, що це – не звичайний сон.
Тим-то вона й не здивувалася, коли довідалася, що вагітна. За три місяці вона народила досконалого темноокого хлопчика. Вона назвала його Менда. Наступного дня після свого народження Менда вже міг повзати. За два дні – ходити. Періаль здивувалась, але не збентежилась, оскільки знала, що це дитя – дар Божий.
Однак Періаль була мудрою. Вона знала, що люди можуть цього не зрозуміти. Тож вона тримала Менду біля себе, а коли до неї приходили в гості друзі й сусіди, завертала їх.
Але так могло тривати зовсім недовго, бо в маленькому містечку таємниць не буває. Народ знав, що Періаль незаміжня. І хоча діти, народжені поза шлюбом, у ті часи були повсюди, дітей, які досягали зрілості менш ніж за два місяці, було небагато. Народ боявся, що вона, може, спала з демоном і що її дитя – це дитя демона. У ті темні часи таке аж ніяк не було нечуваним, і люди боялися.
Тож у перший день сьомого витка всі зібралися докупи й попрямували до крихітної хатинки, де Періаль жила сама з сином. Вів їх місцевий коваль, який звався Ренґен.
– Покажи нам хлопця, – заволав він. Але з хати не пролунало жодної відповіді. – Винось хлопця й покажи нам, що він – просто людська дитина.
У хаті все одно було тихо, і хоча їх було багато, ніхто не хотів заходити до оселі, в якій може сидіти демонове дитя. Тож коваль знову прокричав:
– Періаль, винось малого Менду, бо інакше спалимо твою хату разом з тобою.
Двері відчинились, і вийшов чоловік. Жоден із них його не впізнав, бо Менда, хоч і вийшов з утроби всього сім витків тому, на вигляд був як сімнадцятирічний юнак. Був він статечний і високий, із вугільно-чорним волоссям і очима.
– Це я – той, кого ви вважаєте