вони десь-інде. Тут демонам не місце.
До того ж усе було достатньо кепсько й без демонів. Коб та всі інші знали, що говорити про це безглуздо. Спробувавши переконати людей, вони б лише стали посміховиськом, як Вар’ят Мартін, який уже кілька років намагався викопати криницю у власній хаті.
Однак кожен з них купив у коваля шмат холоднокутого заліза, найважчий, яким тільки міг змахнути, і ніхто з них не сказав, про що думав. Натомість вони поскаржилися, що на дорогах страшно та стає дедалі страшніше. Вони говорили і про купців, і про дезертирів, і про рекрутів, і про те, що солі не вистачить на зиму. Вони згадували, що три роки тому нікому й на думку не спало б замикати двері на ніч, тим паче на засув.
Опісля розмова почала ставати смурнішою, і хоча жоден із них не казав, про що думає, вечір завершився на похмурій ноті. Тепер так завершувалася більшість вечорів: такі вже були часи.
Розділ другий
Прекрасний день
Був один із тих досконалих осінніх днів, яких так багато в оповідках і так мало в реальному світі. Погода була тепла й суха, ідеальна для дозрівання пшениці чи кукурудзи. Обабіч дороги міняли забарвлення дерева. Високі тополі стали маслянисто-жовтими, тим часом як крячастий сумах, який насувався на дорогу, набув яскравого червоного відтінку. Лише старі дуби, здавалося, не хотіли прощатися з літом, і їхнє листя залишалося однорідною сумішшю золота з зеленню.
Словом, годі було сподіватися на кращий день для розлуки з усім майном з волі півдюжини колишніх солдатів, які мали мисливські луки.
– Та то не бозна-яка кобила, пане, – сказав Хроніст. – Лише трішки краща за ломовичку, а в дощ вона…
Чолов’яга перебив його різким жестом.
– Послухай, друже, королівська армія добре платить за все, що має чотири ноги та бодай одне око. Якби ти геть з’їхав із глузду та скакав дорогою на дерев’яному конику, я б і його в тебе забрав.
Їхній ватажок поводився владно. Хроніст здогадувався, що він не так давно був невисоким офіцерським чином.
– Просто зіскакуй, – серйозно промовив він. – Розберемося з цим, а тоді можеш іти собі куди хочеш.
Хроніст зліз із коня. Його вже грабували, і він розумів, коли суперечками нічого не можна добитися. Ці хлопці знали своє діло. Ніхто не витрачав сил на браваду чи пусті погрози. Один із них оглянув кобилу, перевіривши копита, зуби та збрую. Двоє інших по-військовому вправно перебрали сакви та виклали на землю всі його пожитки. Дві ковдри, плащ із каптуром, пласку шкіряну сумку та важку, добре наповнену дорожню торбу.
– От і все, командире, – промовив один з чоловіків. – Окрім вівса, його фунтів із двадцять.
Командир став навколішки та, відкривши пласку шкіряну сумку, зазирнув усередину.
– Там тільки папір із перами, та й усе, – сказав Хроніст.
Командир озирнувся через плече.
– Ти писар чи шо?
Хроніст кивнув.
– Заробляю цим на життя, пане. І вам це геть не знадобиться.
Чолов’яга