принципам і правилам, які є основою політики. У перший місяць свого перебування в столиці я з’явилася на збори в Білому домі з пурпуровими пасмами у волоссі. Так само я могла б помахати перед зборами посвідченням КДБ. Пізніше голова зборів відвів мене вбік і запитав, підморгнувши: «Ви тут новенька, так?»
Я наполегливо вчилася, та все більше занепадала духом. Урешті-решт я звільнилася. Точніше, втекла, повернулася на батьківщину, змучена та спантеличена. Я поглянула на свої черевики й подумала: «Хто в біса купив таке?» Я віднесла свої костюми до комісійного магазину, пофарбувала волосся в яскраво-червоний колір, зробила пірсинг у носі та кілька нових татуювань. Чого й слід було чекати.
Потім настали неминуча криза особистості та пошуки власного «я». Я деякий час провела в Індії й особисто зустрічалась із Далай-ламою, жила в ашрамах і релігійних центрах, чаювала з Екгартом Толле9. Щоб сплачувати за житло, я відновила свої старі зв’язки та рекламну агенцію «для фантастичних людей і проектів» і почала робити те, що клялася ніколи більше не робити: збувала чужі ідеї пересиченим телевізійним продюсерам і ведучим радіопередач. А тим часом разом із друзями обмірковувала, як зібрати мільйон баксів на відкриття міського центру, який об’єднав би спа-салон, студію йоги, громадський центр, ресторан органічної їжі та бутик (і ми могли би надавати франшизу!). Потім я чітко усвідомила той факт, що я не хочу займатися жодною справою, де треба мати зв’язку універсальних ключів і давати оцінку роботі персоналу. Я спробувала вступити до школи мистецтв. У мене досі є той лист-відмова.
А потім з’явилася нова можливість. Після кількох місяців блукання та невдалих спроб налагодити зв’язки я об’єднала свої зусилля з працьовитою приятелькою, у якої була чудова ідея. Вона мала натхненний задум, а я – достатньо мізків, аби вмовити людину купити мій товар, і в нас обох було відмінне почуття стилю. Ми швидко й успішно відкрили справу, яку найпростіше було б назвати консалтинговою компанією… з душею.
То був крихітний крок у напрямку мого справжнього покликання. Я носила лляні туніки та скручувала волосся у дреди. Ми залучили сотні тисяч доларів інвестиційного капіталу та найняли хвацького виконавчого директора керувати парадом. Я написала найкращу книжку про наш бізнес, а художнє оформлення взяла на себе моя компаньйонка. Нам телефонували продюсери «Шоу Опри Вінфрі». Журнали присилали фотографів, щоб зробити з нами світлини. Ми отримували пропозиції від провідних телевізійних мереж. Трафік на нашому сайті зростав у геометричній прогресії – як ми мріяли. Ми ставали такими, якими й хотіли бути – багатими та знаменитими, – до того ж доволі швидко. Та прибуток і статус вийшли на перше місце, а наш девіз «Надихай справжність» став катастрофічно… несправжнім.
Щодня, перш ніж увійти до офісу нашої стайлінг-студії з блискучими білими стінами та високим абстрактним мистецтвом, я мусила внутрішньо налаштуватися на креативну напругу, що чекала на мене,