не сподобалася і нагородою за фальш став міцний стусан під ребра.
– Ану, вставай! Бач, розлігся, як панянка!
Після чого я був поставлений на ноги і нагороджений ще одним чутливим стусаном у живіт. Аж подих забило.
– Гляньте, як повітря ротом хлипає! – заіржав хтось. – Чисто карась… – і продовжив уже без сміху: – Гей, карасику… Ти хто такий? Звідки Полупуда знаєш? Та не бреши. Вогнем катувати станемо!
– Не знаю я його…
Спробу відхреститися від знайомства з Василем не зарахували. І на підтвердження цього негайно прилетів міцний потиличник. В тому сенсі, що у голові загуло, як у церковному дзвоні. Коротка пауза і ще разок – тепер в інше вухо.
– Христом Богом клянуся! – заволав я, намагаючись уникнути продовження. – Перший раз його на Микитин-ській заставі побачив.
Устиг. Більше мене не били. Ким би не були ці люди, але Дніпро вони знали. До того ж не могли не бачити, звідки наш човен йшов. Хоча б напрямок… І що на тій протоці стоїть козацька застава, теж відали. Значить, я і про все інше міг не брехати. Ну, а до того, хто правду каже, і ставлення інше.
Мене штовхнули в груди, примушуючи сісти на якийсь куль. Але я не очікував подібної люб’язності, тож позадкував, перечепився за нього і повалився навзнак, ухитрившись добряче прикластися потилицею об фальшборт. Так що на якийсь час знову випав з реальності.
– На заставі, кажеш? – на той час як дзвін у голові вщух і разом з ним зникли різнобарвні плями, що калейдоскопом крутилися перед очима, розмовляти зі мною залишився тільки один з незнайомців. На вигляд типовий пірат. Одноокий, з пов’язкою, що закриває ліву порожню очну яму, великими циганськими сережками у вухах, – тільки на гладко поголеній і засмаглій до кольору мореного дуба голові замість бандани – козацький оселедець.
Я необачно кивнув, і калейдоскоп знову закрутився. Потім мене занудило і я довго, зі смаком блював за борт. Судячи з симптомів – щонайменше струс сірої речовини, яку ще називають мозком. Цікаво, якщо мозок вмістилище розуму, то чому речовина «сіра»?
– Я поставив питання… – нагадав про себе «пірат». – Чи тобі вухо відрізати? Щоб краще чув…
Логіка в його словах навіть не ночувала, зате загроза аж дзвеніла.
– Так. На Микитинській заставі. Вчора.
– Угу… І чия сотня там зараз у дозорі?
Перевірка чи допит? Втім, я ж не паролі і явки зливаю, а всього лише ім’я сотника назвати повинен. Навряд чи це головна козацька таємниця.
– Андрія Сороки. Так козаки говорили… Сам я сотника не бачив.
Схоже, відповідь «пірата» задовольнила. Оскільки ні погроз, ні репресій за цим не настало. Зате мене почало трусити… Та так, що аж зуби клацали. Не знаю, наслідок струсу чи тривалого перебування в далеко не теплих дніпровських водах, плюс рясне поглинання останніх… а може, просто зі страху, як прийшло розуміння, куди я вляпався на цей раз… Але колотило мене не по-дитячому.
– Самого як звати?
– П-пе-т-тро.
– На, Петре… Ковтни…