ка, ні, на лихий кінець, хоч цього і найменше хотілося Казимиру саме у цей день, прокльонів чи, не дай боже, погроз!
Нічого! Лише мертва тиша! І це у такий день! Адже саме сьогодні йому, милістю Божою королю Польщі, виповнюється тридцять років, і він має право зробити собі воістину королівський подарунок: до всіх своїх попередніх титулів приєднати ще один – «король Руської землі». Здавалося, увесь напрацьований раніше розвиток подій, над яким думали найкращі уми Корони, коли були відкинуті найкращі, на думку Казимира, варіанти, а залишився найпростіший, такий, що аж ніяк не відповідав важливості такої події, полетів шкереберть тоді, коли почет короля Польщі минув міську браму, крізь яку зазвичай потрапляли у Львів подорожні з Кракова. На превелике розчарування Казимира, ніхто з роззяв, що висипали на вулицю подивитися на свого нового господаря, не здогадався викрикнути таке звичне для нього: «Нєх жиє круль!» І заради цього він одягнув свій найкращий одяг і надів знамениту корону? Заради цих невдячних смердів, котрі вже й забули, як повинен виглядати справжній правитель?
А жителі міста обабіч вулиці мовчали, бо просто не розуміли, що відбувається. Не минуло і трьох тижнів, відколи містом, як грім серед ясного неба, прокотилася неймовірна звістка, що бояри на чолі з Данилом Тобільським, невдоволені симпатіями правителя до латинян, отруїли руського короля Юрія Болеслава. Напевне, навіть невиправданий оптиміст не сумнівався, що поляки не залишать цей вчинок непокараним, але ніхто не сподівався, що це станеться так швидко. Не встигли придворні покласти над труною з покійним королем кам’яну плиту, як містом пронеслася тривожна чутка – до Львова стрімко наближається польська армія, котру веде сам Казимир. У містян не було причин любити покійного Юрія Болеслава, але він, як-не-як, був онуком самого Юрія Львовича, а серед старожилів зустрічалися ті, котрі ще пам’ятали сина Лева. Останні розпорядження Юрія віддалили від нього навіть тих нечисленних прихильників, які ще залишалися у Львові. Коли ж до бояр просочилися чутки, що на руські землі король збирається запросити латинян і запровадити владу Папи, терпець урвався. Звичайно, любити короля перестали всі, але й убивати було даремно, адже зовсім поруч за всім спостерігав молодий амбітний поляк.
І все ж ніхто не думав, що він з’явиться так швидко.
Нічого не розумів і Лютослав, оружник королівської дружини. Йому заледве виповнилося двадцять років, але він за своє таке недовге життя встиг побувати на прикордонних заставах у Карпатах – чи не найнебезпечнішому пограниччі Руського королівства. Разом з іншими дружинниками – і оружниками, і стрільцями – він був готовий стати на захист королівства й був певен, що це вдасться. Яким же було його здивування отримати наказ залишатися на місці й навіть поміняти кольчугу на звичайний одяг! І ось він стоїть разом з іншими городянами та спостерігає за бундючним Казимиром, що збирається господарювати у його місті.
Від злості Лютослав до хрускоту стиснув кулаки. Цей хрускіт почув літній чоловік, що стояв поруч. Він здивовано подивився на дужу постать Лютослава, видно, одразу впізнав у ньому дружинника, потім перевів погляд на обличчя.
– І чому ти тут? – поцікавився він. – І де твій меч?
Не дочекавшись відповіді (а, може, і не чекав на неї зовсім), презирливо сплюнув собі під ноги.
Це не сподобалося якійсь жінці, котра тримала у руці невеликий кошик з гнучкої лози. Видно, вона поверталася з недалекого звідси базару і дорогою додому вирішила подивитися на дивне дійство. Жінка дещо відступила вбік, неначе боялася, що сердитий чоловік плюне знову і на цей раз саме у неї.
– Чого ви причепилися? – невдоволено запитала вона. – Що він винен перед вами?
– Винен! – упевнено відповів співрозмовник. – На його місці я не стовбичив отак, як він, а дістав би меча і показав цим зайдам, що ми тут господарі.
– То чого не показуєте?
– Своє я вже відмахав! – злобно відказав чоловік. – Ще за Лева Юрійовича.
Тільки тепер Лютослав зауважив, що у чоловіка правий рукав сорочки пустий і заправлений за мотузяний пояс. Він винувато потупив погляд, востаннє подивився на штандарт польського короля – білого орла на червоному полотні – і мовчки покинув невеликий натовп. Він уже збирався завернути у найближчу вуличку, щоб якнайшвидше піти додому, як несподівано для себе наштовхнувся на Добромира, свого безпосереднього начальника.
– Добре, що тебе зустрів, Лютославе! – тихо сказав він. – Пішли зі мною!
– Куди? – запитав Лютослав.
– Пішли. Дорогою скажу!
Лютослав не сперечаючись рушив за Добромиром. Той був від нього на вісім років старший і мав репутацію безшабашного рубаки. Проте Лютослав зауважив одну особливість Добромира: він ніколи нічого не робив, не перебравши, здавалося б, усі варіанти. Можливо, саме ця його здатність виважувати усі ходи і берегла Добромира від смерті. А дивився кістлявій у вічі (чи в її пусті очниці) він не один раз.
Йшли мовчки. Проминувши вузьку вуличку, Добромир звернув наліво. Далі починалися безладно розташовані будинки, в яких добре ховатися дітворі, але не ходити поважним дружинникам, хоча й без обладунків