що, Лютославе, ми доручаємо тобі велику таємницю королівства, – говорив Данило. – Ми не будемо запитувати тебе, чи справишся ти з цим. Нам навіть не треба знати, чи згоден ти. Повторюю: вільного часу не залишилося. Зовсім скоро сюди можуть наскочити люди Казимира, а до того часу тебе тут не повинно бути.
Вражений почутим, Лютослав не спромігся навіть на слово. Побачивши такий стан гостя, Теодор Варра запитав:
– Ти згоден?
Перш ніж Лютослав відкрив рота, продовжив Тобільський.
– Не хочу лякати, але ти не вийдеш звідси, не сказавши «так!», – попередив він.
Лютослав закрив рота. Натомість тільки кивнув головою.
– Хочу, щоб ти зрозумів наступне. Зараз староста Дедько прийматиме у нижньому замку гостей – назвемо їх так, – продовжив Данило. – Нам стало відомо, що Казимир не затримається у Львові й майже одразу повернеться до себе у столицю. Ціною такої уступки буде передача полякам королівських регалій.
Від почутого у Лютослава перейняло подих. Зауваживши реакцію юнака, Тобільський криво посміхнувся.
– Можеш бути спокійний: полякам віддадуть копії. Майстерно зроблені, але все ж копії.
– А справжні регалії ми довіряємо тобі, Лютославе! – продовжив Варра. – І це буде тією таємницею, котру ти і твої нащадки берегтимуть доти, доки не прийде час.
Спантеличений почутим, Лютослав переводив погляд з одного співрозмовника на іншого.
– У тебе є любка? – поцікавився Тобільський.
– Є! – підтвердив Лютослав і при цьому намагався вгадати, що зараз робить Благослава.
– Ти одружишся і народиш дітей. Первістковісину передаси те, що почуєш тут, а він уже передасть своєму сину. Запам’ятай: цей ланцюжок не має перерватися ніколи! Повторюю – ніколи! Інакше на твій рід ляже прокляття.
– І зрозумій – це не просто погроза, – продовжив Вар-ра. – На тобі і твоєму родові лежатиме відповідальність за долю Русі. Кому належатиме цей предмет – той і правитиме цією землею. Полякам – вони й господарюватимуть, угорцям – то вони. Потомкам Данила – лише тоді буде Русь!
– І для всіх нас важливо, щоб це повернулося до нащадків Данила, – знову озвався Данило Тобільський.
– Але ж княжих нащадків не залишилося! – розгублено вставив Лютослав.
– Це ти так думаєш! Як і Казимир! Як, за великим рахунком, і всі решта! У нас немає підстав переконувати їх у їхній неправоті.
Десь зовсім недалеко хтось забив у дзвони.
– Казимир в’їхав у замок, – здогадався Теодор Варра. – У нас мало часу. Повторюю: у нас немає наміру вмовляти тебе, Лютославе!
– Не треба мене вмовляти, – заспокоїв його і Тобільського юнак. – Я готовий. Куди мені подіти королівські регалії?
Тобільський з Варрою усміхнулися.
– Боюся, ти нас не зрозумів, юначе, і це добре, – сказав Данило Тобільський. – Регалії короля вже сховані в надійному місці. Тобі ми доручаємо зберігати таємницю, де вони лежать.
Із цими словами Тобільський прийняв переданий Варром скручений руркою пергамент.
– Бережи