і вчасно.
Як і говорив Войцех, Кася зустріла їх радісно, поцікавилася самопочуттям Валерія, здоров’ям родини і запросила на кухню. Розуміючи, що на сон гість багато їсти не буде, господиня обмежилася «гербатою» і легенькими канапками. Поговоривши ще з півгодини, Войцех відвів Валерія до спальні, котру той зазвичай займав при кожному візитові сюди.
Конференція, присвячена історії навколишніх земель і співіснуванню поляків та українців у чотирнадцятому столітті, проходила у приміщенні одного з готелів Жешува. На велике здивування Валерія Пшеничного (та й не лише його одного), столичне світило професор Лех Особінський цього разу навіть не підняв звичне для нього питання, що було першопричиною державотворення на цій території. Українець зробив висновок, що для професора це запитання вирішене вже давно і не варто зайвий раз давати привід опоненту, тобто Пшеничному, для спроб заперечити це.
Зіткнувшись із таким ходом конференції, Валерій Пшеничний також змінив тон свого виступу, не наполягаючи на історії Жешува до чотирнадцятого століття. Тобто сама конференція проходила загалом спокійно, якщо не рахувати того неприємного для українця факту, що інакше як «Малопольска всхудна» ці землі професор Особінський не називав.
Перед тим як почати дебати, оголосили каву-брейк. Саме тут, у неофіційній обстановці, зазвичай відбувалися справжні, не показові, суперечки, домовленості та просто знайомства. Як правило, під час перерви на каву учасники подібних конференцій, семінарів та форумів групувалися за інтересами, тому яким же було здивування Валерія Пшеничного, коли його разом з Войцехом Віхурою запросили до столика, де зібралися прихильники професора Особінського на чолі з ним самим. Захопивши з собою каву, вони попрямували до столика біля вікна. Печива брати не стали, слушно припустивши, що, якою б гострою не була розмова з професором, десертом усе ж пригостять.
Валерій привітався.
– А де ваше звичне «Слава Україні!»? – розчаровано запитав професор.
Валерій внутрішньо напружився. Він відчув, що саме тут криється небезпека.
– Я привітався так, як загально прийнято, – відповів він. – Саме так вітаєтесь і ви, пане професоре, чи не так?
– Звичайно, у нас вітаються саме так, але цей вираз офіційно встановлено у вас удома, – пояснив Особінський.
– У вас неправильні відомості, пане професоре! – заперечив Пшеничний. – Вираз «Слава Україні!», до речі, як обов’язковий введено тільки у військових формуваннях. Я так розумію, що ви проти цього.
– Звичайно, проти!
– Можна поцікавитись причиною вашого протесту?
– Ми не можемо прийняти вираз організації, оголошеної злочинною у Польщі.
– Тобто ОУН?
– Саме так.
– Хоч я можу заперечити й прочитати вам довгу і нудну лекцію про походження неприйнятного вам виразу, я цього не робитиму. Боюся, що вас не переконаю. Але, пане Особінський, мушу вказати вам на один факт, котрий ні ви, ні ваші прихильники не бажаєте помічати.
– Що