Юрий Винничук

Нічний репортер


Скачать книгу

з нарізаним хлібом і, підхопивши записку, сховав її до кишені. Робив це якомога непомітно, хоча гаразд і не усвідомлював, навіщо така обережність. Але якщо незнайомець не подав мені записку просто в руку, то, мабуть, на це були якісь причини. Обидві молодички, завершивши ласування пампухами, виходили з кнайпи і далі щебетали, я зостався в залі сам. При буфеті молода вродлива касирка поправляла на голові зачіску, приглядаючись у дзеркало та надуваючи і без того повні вуста. Кого тут було остерігатися?

      Я закінчив їсти, розгорнув записку і прочитав: «Станиславів. Вовчинецька, 38. Пан Дутчак». Відтак попросив дозволу зателефонувати. Касирка підняла брови:

      – То не телефонна станція, – але тут же вибачливо засміялася і підсунула телефон.

      Далі вона не зводила з мене очей, але мій дзвінок був геть не цікавим, бо я телефонував на двірець, щоб довідатися, коли вирушає потяг до Станиславова. Коли я поклав слухавку, касирка сказала:

      – В таку погоду? – похитала вона головою. – Передавали – там сильна злива. Навіть блискало.

      – То нічого. Справи є справи.

      – І Бистриця вийшла з берегів. Так що дороги позаливало.

      Таке враження, що касирка намагалася мене зупинити й переконати нікуди не їхати. Може, й вона належить до таємної організації?

      – На кого ви працюєте? – запитав я.

      – На кого? Та ж на Мусяловича! Хіба не знаєте? З восьмої ранку до десятої нас тут троє, бо заля вже повна. З десятої до першої я одна, а відтак нас знову троє. Але ще тільки одинадцята, а вже порожньо. І то ся називає сніданковий покій?

      Вона зітхнула. Мала пишне каштанове волосся з бронзовим відливом й великі очі, рівний носик і верхня губка були злегка задерті. Не може бути, щоб така краса не мала кавалерів.

      – А коли зачиняєтеся? – запитав я.

      Касирка зацікавлено поглянула на мене:

      – А що? Хочете мене запросити на каву? О восьмій вечора.

      – Ви вгадали. Як вас звати?

      – Яся… е-е… тобто Ярина. Ясею мене тут колєжанки прозвали.

      Я перейшов з польської на українську:

      – Ну, бачите, ім’я таки свідчить, ким ви є насправді. А то вже думав, що прикидаєтеся полькою.

      – Нє, де там! Чого би мала прикидатися? Я їх тутка теж називаю скорочено: Гася, Нуся, Віся…

      Вона розсміялася, демонструючи свої гарні білі зуби.

      – Добре, Ясю, забіжу ще до вас і запрошу на каву. Як будете мати такий гарний настрій, як зараз.

      – У мене завше гарний настрій.

      4

      Мої спогади про сьогоднішній ранок перебив вигук провідника:

      – Станція Станиславів!

      Усі заметушилися, затраскали двері в переділах, перон зустрів гучною музикою і калюжами, прибиральники змітали воду на колію. Злива давно вже ущухла, але сліди її були повсюдно, хмари розступилися, і сонце ласо випивало калюжі, земля парувала. Вийшовши з двірця, я запитав у перехожого, поважного пана з наваксованими вусиками:

      – Перепрошую, як мені потрапити на Вовчинецьку?

      – А, то є, прошу вас, відразу за мостом. Йдіть попри двірець, відтак звертаєте праворуч попід міст