Єжи, що я рушив per enema25.
– Най Бог береже мене від таких думок, ясновельможний.
– Нічого ганебного в таких думках немає, – зауважив Радзивілл. – Я теж був подумав, що наш гетьман підупав на розумі, коли вперше побачив всі ці смердючі реторти, – князь-канцлер обвів рукою склеп. – Більше того, людина освічена забов’язана мати першою думкою щось подібне. А тим більше посвячений муж.
– Ви назвали мене посвяченим?
– О, пане Єжи, невже ви направду думали, що ваші голландські пригоди зачинені за сімома дверима?
– То ми прийшли сюди обговорювати мої пригоди?
– Не заради цього, – запевнив Конецпольський. – Вам буде цікаво познайомитися з тутешніми мешканцями. Нашого премудрого Лібра ви бачите, – він показав на балахонника.
– Радий невипадковому гостеві, – той зняв баретку й церемонно схилив голову.
– А де ж наше янголятко? – князь-гетьман заглянув під стіл, заставлений колбами, тиглями та іншим приладдям. – Мерщій виходь, пан сенатор хоче на тебе глянути.
З-під столу вилізла дівчинка років дванадцяти-тринадцяти у колись білій, а тепер перемазаній всіма телуричними кольорами сорочці. Натомість її довге світле волосся здалося Немиричеві ретельно розчесаним, а шкіра – доглянутою. Сенатора вразило її обличчя – видовжене і нервове, з великим тонкогубим ротом. У ньому жила особлива краса, витончена і хижа одночасно. Колір очей неможливо було визначити в блукаючому світлі смолоскипів, але дивилися вони без страху, з цікавістю та очікуванням. Немирич вирішив, що в дівчинці, попри її вбогий одяг та підземне мешкання, тече благородна кров.
– Най благословить вас Божа Мати, ясновельможний, – дорослим голосом, глибоким і сильним, привітала коронного гетьмана дівчинка. – І вас також, ясновельможний князю, – граційно вклонилася вона в бік Радзивілла, – і вас, незнайомий пане, – в бік Немирича.
– Як вам наше янголятко, пане Єжи? – Важка долоня воєначальника лягла на волосся дівчинки, пригасила його золотисте світіння. – До речі, вона хоче, щоб її називали Паллідою.
– Навіщо тобі таке ім’я, красуню? – здивувався сенатор. – Ти хочеш, щоб тебе називали «блідою»?
– Так, незнайомий пане.
– Навіщо?
– Бо мені таке до вподоби.
– Але це слово має й інші значення. Наприклад «вкрита пліснявою». Не дуже пасує ґарній дівчинці. Альбій Тібулл використовував його, описуючи тривожні душі, що нидіють у підземному царстві – pallida turba.
– А хіба це не підземне царство? – Дівчинка обвела поглядом склеп. – Як на мене – найсправжнісіньке. То ви, пане, називатимете мене Паллідою?
– Погоджуйтеся, вона дуже вперта, – порадив усміхнений Радзивілл.
– Добре, Паллідо, нехай буде по твоєму, – погодився Немирич.
– Уклінно дякую вам, незнайомий пане, – швидко й хитро глянула на нього дівчина.
Сенатор міг би присягнути, що в тому погляді проглядало дещо, прямо протилежне дитячій невинності. Грішне видіння розквітло перед очима Немирича всіма вигинами