уривки розмови, що линули крізь бамбукову стінку, аж капітан пароплава, що йшов з дівчиною, боячись сонячного удару, взяв Олмейра під руку й повів його в холодок до веранди, де вже стояла скриня Ніни, принесена сюди з пароплава носіями. Коли капітан Форд узяв до рук шклянку вина та запалив цигарку, Олмейр попросив його розповісти про причини несподіваного прибуття доччиного. Форд спочатку сказав щось невиразне, але кріпкими словами, про глупоту всього жіноцтва взагалі, а місіс Вінк зокрема.
– Бачите, Каспаре, – промовив він під кінець свого оповідання схвильованому Олмейрові, – страшенно незручно мати в оселі дівчину мішаного походження. Люди такі дурні. А отой юнак із банку взяв за звичку їздити до Війкового бунгало й ранком, і ввечері. Ну, стара думала, що то задля її Еми. Коли ж дізналася, в чому справа, там був такий рейвах, мушу сказати. Вона не захотіла й на хвилину залишити у себе Ніну. Почувши про цю справу, я взяв дівчину до себе і здав під опіку своїй дружині. Моя дружина – добра жінка, і, присягаюся, ми б держали Ніну в себе, та вона не захотіла лишитись. А тепер… не хвилюйтеся, Каспаре, сидіть спокійно. Що можна було вдіяти? Найкраще для неї – це жити з вами. Бо в інших умовах вона не почуватиме себе щасливою. Обидві Вінкові дочки – не кращі від одягнених мавп, та вони зневажали Ніну. Не можна зробити її білою. Вона дуже хороша дівчина, але моїй жінці не сказала нічого. Коли хочете дізнатися, спитайте її самі, хоч, вами бувши, я б облишив це. Можете не турбуватися з платнею за її проїзд, старий друже, якщо у вас скрута. – І шкіпер, одкинувши цигарку, пішов «розбудити їх там, на борту», як він висловився.
Олмейр даремно сподівався з уст самої дочки почути про причини її повернення. Ні того дня, ні в який інший день не згадувала вона про своє життя в Сінгапурі. Він не намагався питати, зляканий виразом застиглого спокою на її обличчі та сумними її очима, які дивилися повз нього на величезний тихий ліс, що дрімав у величному спокої під гомін широкої річки. Він мирився зі становищем, щасливий з тієї лагідної, трохи опікунчої любові, що дівчина виявила до нього, хоч виявляла якось нерівно, бо в неї бували, як вона сама їх називала, «погані дні», і тоді вона звичайно йшла до материної халупи на березі річки й довго лишалася там, а виходила стримана, як і завжди, але з якимсь гордим виглядом, з готовими короткими відповідями на всі батькові запитання. Олмейр звик і до цього й поводився спокійно і в такі дні, хоч його дуже турбував вплив жінчин на Ніну. З другого боку, дівчина дивно пристосовувалася до напівдикого злиденного життя. Не подаючи жодних ознак незадоволення та нічого не питаючи, мирилася вона з неохайністю, занедбаністю та бідністю батькової оселі, з відсутністю меблів та перевагою рисової дієти біля родинного столу. Жила разом з батьком у маленькому будинку, тепер майже зруйнованому, якого збудував колись Лінгард для молодят Олмейрів. Малайці жваво обговорювали прибуття дівчини. Спочатку малайські жінки разом з дітьми товпились на березі, прагнучи дістати від