його сучасників, незалежно від того, будували вони мости чи руйнували їх, відкривали загублені світи чи застерігали від повернення до витоків історії. «Понад усе мене вражає ваша здатність занурити людське у неможливе і знизити (чи підняти?) неможливе до рівня людського», – писав Дж. Конраду Герберт Велс, і саме на ґрунті осмислення феномену людського вибудовується для читачів ХХІ століття зв’язок між Велсом, соціально ангажованим засновником філософської фантастики нового типу, й Кон-радом-мислителем, персонажі якого у своїх мандрівках також долають цивілізаційні виміри часу. Випадкова зустріч на борту пасажирського судна, що поверталося з Австралії в Англію, Конрада-мореплавця й майбутнього письменника Джона Голсуорсі перетворилася на довгу міцну дружбу. Двом майстрам психологічної прози, здається, було легше порозумітися, ніж соціалісту Велсу й метафізику Конраду, втім, рецепція творів один одного, здійснена Конрадом і Голсуорсі в різні часи й з різного приводу, свідчить про глибший первень творчого діалогу між ними. Так, Конрад у відомому есе про Джона Голсуорсі відзначав майстерність, з якою останній узагальнює, концептуалізує передмодерний стан інститутів Сім’ї, Суспільства та Мистецтва. Голсу-орсі ж у статті про природу художньої творчості вдається до близької конрадівським натхненної романтичної метафори, коли порівнює життєвий досвід митця з вогненною лавою, що проривається крізь отвори у тонкому шарі буденної свідомості, тоді як мистецький талант надає тій розпеченій магмі форми літературних персонажів та інших мистецьких образів. І дотепер окреслений таким чином Голсуорсі принцип синтезу плинного, суб’єктивного та об’єктивного досвіду може бути конструктивним для рецепції Конрадо-вих текстів.
Як свідчать доскіпливі біографи Конрада, коли той зійшов на сушу із корабельної палуби, літературний успіх дався йому нелегко. Втім, однодумців прозаїку не бракувало, й ідеться не лише про прихильників неоромантичних образів та концептів або про авторитетного й доскіпливого в артистичних питаннях Генрі Джеймса. Вектори Конра-дового пошуку, як найкращим чином утілити авторську «віру в декілька простих істин», визначав також досвід Гі де Мопассана і Золя, Гюстава Флобера, Івана Тургенева. Модерністська генерація письменників та критиків початку 1920-х поставилася до індивідуального стилю Конрада по-різному: серед блумсберійців найбільше розуміння його прози виявила В. Вулф, тоді як Е.М. Форстер висловився про неї двозначно. Між тим саме з роману Форстера «Подорож до Індії», який вийшов друком у рік смерті Джозефа Конрада, можна вести відлік функціонування в літературі доби модернізму своєрідного конрадівського культурного коду, позначеного синтезом фактичного й фікційного, історичного й міфологічного, індивідуального й універсального.
Досвід Конрада у створенні поліфонічної психологічної прози з яскраво вираженою філософською тенденцією вважали плідним для себе багато