вернувся Дейн. Він прийшов на важливу розмову з тобою, бітчара, якщо твоє милосердя дає згоду.
Очевидячки, у Лакамби вистачило на це милосердя, бо за якусь коротку мить він вийшов із-за запони. Та воно не сягало так далеко, щоб походити біля свого туалету. Короткий червоний саронґ, обмотаний нашвидку навколо стегон, було все його убрання. Милосердний владар Самбіру видавався сонним та сердитим. Він сів у крісло, розкарячивши ноги, спершись руками на поруччя й опустивши голову на груди, та, сопучи, наче ковальський міх, злісно чекав, поки Дейн розпочне важливу розмову.
Та Дейн не квапився починати. Утупивши погляд у Балабатчі, що з комфортом умостився навпочіпки біля ніг свого господаря, він, злегка схиливши голову, стояв мовчки, немов уважно чекаючи на мудре слово.
Нахилившись уперед і стримано кашлянувши, Балабатчі підсунув кілька мат, щоб сісти Дейнові, тоді палкою швидкомовкою почав запевняти його верескливим своїм голосом про велику радість усім з так довго сподіваного Дейнового повернення. Серце його, Балабатчі, зголодніло, не бачучи обличчя Дейнового, а вуха зів’яли, не чуючи свіжих згуків Дейнового голосу. Вуха й серця усіх інших теж у такому сумному стані, запевняв Балабатчі, широким рухом показуючи на другий берег річки, де спокійно дрімало селище, несвідоме тієї великої радості, що чекає на них узавтра, коли стане відома присутність Дейнова поміж них. «Бо, – провадив Балабатчі, – що може дати радість бідній людині, як не щедрість багатого купця або могутнього…»
Тут він враз урвав з удаваною ніяковістю, бігаючи оком по підлозі, а на знівечених його вустах промайнула винувата посмішка. Раз чи двічі під час його промови по обличчі Дейновім пробігав сміхотливий вираз, що потім його заступила удавана поважність. Чоло Лакамбі похмурилось, а вуста злісно сіпались, коли він слухав красномовство першого свого міністра. В мовчанці, що запала після того, як Балабатчі перестав говорити, залунав хор різнотонного хропіння з кутка, де охоронці поновили перерваний сон, але віддаленого гуркоту грому, який викликав у серці Ніни турботу за коханого, троє чоловіків не чули, кожний заглиблений у думки про власні свої справи, де важилося життя і смерть.
Після короткої мовчанки Балабатчі, облишивши тепер пишне двірське красномовство, знову почав говорити, але короткими уривчастими реченнями й притишеним голосом. Вони дуже непокоїлись. Чому Дейна так довго не було? Люди, що живуть на низах річки, чули вибухи з гармат і бачили військові кораблі голландців у лимані поміж острівців. Тому вони дуже непокоїлись. Кілька день тому до Абдули дійшли чутки про якесь лихо, і з того часу вони чекали на приїзд Дейнів, боючись, що з ним трапилась якась нещаслива пригода. O^ дні вони зі страхом заплющували очі й прокидалися занепокоєні й тремтячи ходили берегом, немов чекаючи ворожого нападу. Але все це почували, лише турбуючись про Дейна. Чи не заспокоїть він тепер їхнього страху, не за них самих, а за нього? Вони за себе спокійні, бо вірні й віддані могутньому раджі Батавії, – нехай доля дарує