простягнути… Коли гляне – вона гарна з нею, така спокійна, непорушна, чиста, непорочна.
Мушка злетіла – постать наче порушилась – виступає, сходить з образу – Боже, що це?!..
– Я жива, – говорить до нього тихим оксамитним голосом, – я жива і вічна!
Забув ти за мене, сину гір! Обкрутила кліщами крила твої солодка змія. П’яний ме дом закопуєш талант свій! Скинь із себе обійми її тіла, а то не прийду до тебе, не буду твоя ніколи!
Івана обняв страх. Стрепенувся і мерщій кинувся у спальню. Було темно, у третім покою блимало світло. Жінка стояла у вікні, почула його кроки, ані ворухнулась, заговорила до когось знадвору:
– Що ж ви так під вечір нудите світом, зорі лічите!
– Так, як ви, обом нам та сама доля! Вийшли б трохи на прохід, – відповів хтось.
– Годі, пізно вже!
– А чоловіка нема дома?
– Та є, але заперся зі своєю музою, не їсть, не п’є – а з нею воркує, – говорила з натиском, знаючи, що це слухає її чоловік.
– То ви самі? Мені вас жаль, вийдіть…
– Я дуже радо, він собі, а я собі – але вже таки пізно, хіба колись іншим разом, як чоловік не відлюбиться від тої своєї паперової ляльки, – сказала якби з погрозою до власного чоловіка.
А він приступив до вікна, остовпів – це був лікар.
Лікар, побачивши його, відійшов і не поздоровкався з ним, тільки з жінкою.
– Ганно, – крикнув він, – що це?!
– Га, що? – відповіла холодно Анна, – не було до кого слова заговорити…
Його очі загорілися, як ножі вогню.
– З ким?! Чого він!..
– Миліший хто-небудь, як немова!
– Як ти смієш?! – скричав Іван, білий, як стіна.
– Може, ще руку піднесеш, бити будеш? Замкнувся на цілий день, а я тут маю німіти зі стінами?
Він цілий аж трусився. Зірвався з місця, вхопив за капелюх і вийшов. А жінка плакала…
III
Була дванадцята година опівночі, як в Cafe de Theatre довговолосий, чорний, як смола, циган з виразистим типовим своїй расі обличчям прихилив скрипку над вухом якогось чорнявого панка і грав дику степову арію. Ціла каварня театральних гостей звернула очі в ту сторону й обдивляла того незвичайного чоловіка.
Був це 30-літній мужчина. На його голові волосся завивалось кучерями. Високе його чоло блищало, показувало глибоку зморшку над довгим орлиним носом, а з чорних очей стелилася незбагнута меланхолія. Уста вузькі, кругло витяті, жіночі, грались демонічною усмішкою, тільки щоки відбивались на білому, холодному обличчі… Він затиснув щоки і рвав малою, майже жіночою рукою чорний довгий вус, слухаючи, як грає циган.
– Хто це? Хто це?! – питалися гості.
– Це той маляр Красович, що намалював чудову Мадонну у вівтарі, – говорила синьоока блондина в елеґантній сукні, прихиляючись до безвусих товаришів свого стола.
– А-а, то він? Видно, що незвичайний чоловік, коли зміг сотворити такий твір, – сказав один з акторів.
Небавом його ім’я було на устах усіх. Він не чув на собі зору людей, тільки слухав, як грає циган, і дивився вгору непорушними,