вперед… І все-таки він повернув назад, до табору, щоб дізнатись, чи не з’являвся туди хто-небудь (він скаже, що пішов прогулятись і заблукав у лісі).
Приблизно в цей самий час, сховавшись серед дерев за дві милі на захід від табору, зійшлись разом і радились Мейсон, Слек і всі інші. А потім, поки Клайд гаявся і навіть рушив було знову до табору, Мейсон і Суенк підпливли в байдарці до молоді на березі, і Мейсон спитав, чи немає тут містера Клайда Гріфітса і чи не можна його побачити.
І Харлей Бегот, що був найближче, відповів:
– Так, звичайно. Він де-небудь тут, недалеко.
А Стюарт Фінчлі гукнув:
– Ау, Гріфітс!
Але ніхто не відповів.
Клайд був досить далеко від берега і не міг чути цього крику, але він все-таки повертався до табору, – правда, повільно й обережно. А Мейсон, зробивши висновок, що він десь недалеко і, звичайно, нічого не підозрює, вирішив зачекати кілька хвилин. Все-таки він доручив Суенку піти вглиб лісу, – якщо він випадково зустріне там Слека або ще кого-небудь із своїх, нехай скаже, щоб одного розвідника послали вздовж східного берега, другого – вздовж західного; сам Суенк повинен човном податись до готелю у східній частині озера, – нехай звідти сповістять усіх, що в цій місцевості переховується чоловік, підозрюваний у вбивстві.
А Клайд був у цей час за яких-небудь три чверті милі на схід від них, і щось усе ще підказувало йому: «Тікай, тікай, не гайся!» – і все-таки він гаявся і думав: «Сондра! Це чудове життя! Невже так і піти звідси?». І він казав собі, що, мабуть, буде ще більшою помилкою піти, ніж залишитись. А може, ці постріли нічого не означали, – просто мисливці стріляли дичину, – і через це він втратить усе? І все-таки, нарешті, він знову повернув, сказавши собі, що, мабуть, краще вернутись не зараз – в усякому разі не раніше сутінок: треба зачекати, подивитись, що означали ці дивні постріли.
І знову він спинився, нерішуче прислухаючись: щебетали лісові пташки. Він тривожно озирався, вдивляючись у хащу.
І раптом, не далі як за п’ятдесят кроків від нього, з довгих коридорів, утворених високими деревами, назустріч йому безшумно і швидко вийшов рослий, худорлявий чоловік з бакенбардами та пильними, проникливими очима – справжній лісовий житель; на ньому був коричневий фетровий капелюх, вигорілий, дивного кольору мішкуватий костюм, що вільно висів на його сухорлявому тілі. І так само раптово він крикнув, – почувши цей окрик, Клайд від страху весь похолов і спинився, немов прикипів до місця.
– Одну хвилину, пане! Ні з місця! Ваше ім’я часом не Клайд Гріфітс?
І Клайд, побачивши гострий, настійливий і допитливий погляд незнайомого і револьвер в його руці, спинився; поведінка цього чоловіка була така рішуча і недвозначна, що холод пройняв Клайда до самих кісток. Невже його справді-таки спіймано? Невже по нього з’явились представники закону? Господи! Ніякої надії на втечу! Чому він не втік раніше, чому? Він зразу знесилився, – і одну мить вагався, чи не відповісти «ні», щоб не викрити себе, – але, отямившись, сказав:
– Так,