бракувало в радянській школі, Василь піддавався як будь-який учень. «Пам’ятаю, як у 4 класі читав «Мать» М. Горького – і радів, який славний Павло Власов. Пам’ятаю, як тоді ж читав М. Островського «Как закалялась сталь» і «Рождённые бурей»… І ось десь тоді я вирішив, що й сам буду такий, як Павка Корчагін, як Павло Власов, аби людям жилося краще. І ще хотів – тяжко вчитися, бо жити – тяжко. Мамі – тяжко, татові – тяжко. То й мені має бути тяжко – аж доти, поки й татові й мамі не стане легше, аж доки всім людям на світі не стане легше жити». Був активним учасником піонерських зльотів. «Іншим дітям виступ потрібно було готувати, робити репетиції, а йому можна було не готувати, – згадує Марія Семенівна. – Він дуже вірив книжкам. Те, що в книжках, то він вважав, що все те правда. Вважав, що там нема ніякого вимислу. Що й написано, то є правда. Він тоді дуже поважав Леніна, Сталіна». Люди, що чули ці запальні патріотичні виступи (імпровізаційні, без папірців!), шепотіли між собою: «Это, наверно, сын какого-то райкомовца или обкомовца?» – «Да нет, отец у него простой слесарь, а мать домохозяйка», – пояснювала вчителька.
І в той же час: «Пам’ятаю, як 1951 р. я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся – по стерні. За мною гнався об’їждчик – я втікав, але він – верхи на коні (безтарка з парокінню) – наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав його за його гидкі червоні руки. І таку злість мав… що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали». Правда життя заходила в конфлікт зі шкільними гаслами, доводилося думати самостійно, обирати між першим та другим – а то й намагатися їх поєднати, не перетворитися від розчарування на циніка та пристосуванця, не зрадити дитячу клятву: мені має бути тяжко – аж доки всім людям на світі не стане легше жити. «Коли я прочитав “Мартіна Ідена” Джека Лондона (це десь у 5—6 класі) – світ мені перевернувся. Як мучилася людина, а змогла перевершити всіх, хто купався в молоці! І все – тяжким трудом (трудом, сину, наголос на у!), і все – солоним кривавим потом».
Мабуть саме той скепсис, що склався у старших класах щодо офіційної ідеології, якою було наскрізь просочене шкільне навчання, зумовив пізнішу сувору оцінку: «Шкільне навчання – вадило. Одне – чужомовне, а друге – дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще». Думається, вона вже занадто сувора. Можна з певністю стверджувати, що крім родинного впливу формуванню національної свідомості майбутнього поета певною мірою сприяв учитель української мови та літератури Кость Тесленко – випускник Харківського університету, весела й привітна людина, письменник, у майбутньому автор кількох українських книжок, написаних у співавторстві з дружиною Марією Лісовською. З ним Василь підтримуватиме зв’язок і після школи, навіть у армії одержить примірник його повісті «На морі слідів не лишається» з теплим дарчим надписом. Щоправда, оцінить її критично, про що без зайвої дипломатії напише авторові – «можливо не цілком і гречний акт», але «до Костя Макаровича у мене особливі вимоги, адже він мій навчитель, а такий має право лише на бездоганне авторство». Тесленко працюватиме відповідальним секретарем журналу