Спершу вдар, а тоді озивайся. Вони впізнають у тобі людину, бо ти необачний. Тож будь розсудливим! Серце підказує мені, що коли Акела схибить на найближчих ловах – а йому стає все важче полювати, – вовки більше не слухатимуться ні його, ні тебе. Вони зберуться на Скелі Ради, та ще й весь Народ Джунглів, і тоді… тоді… Ні, я знаю, що робити! – скрикнула Багіра і схопилася з місця. – Біжи швидше вниз, у долину, де людські хати, і візьми там Червону Квітку. Тоді в тебе буде заступник дужчий, ніж я, і Балу, і ті вовки Зграї, що тебе люблять. Візьми Червону Квітку!
Так Багіра називала вогонь, бо жоден звір у Джунглях не вимовить його справжню назву. Звірі страшенно бояться вогню і вигадують будь-яке назвисько, аби лише не сказати істинного.
– Червону Квітку? – сказав Мауглі. – Вона виростає побіля хат надвечір. Я її здобуду.
– Оце таки людська дитина! – мовила Багіра з гордістю. – Не забудь, вона росте в малих горщиках. Дістань її чимшвидше і тримай під рукою, поки не знадобиться.
– Гаразд! – сказав Мауглі. – Я піду. А ти певна, моя Багіро, – і він обняв її за шию і зазирнув у великі очі пантери, – ти певна, що все це лихо – від Шер-Хана?
– Атож, клянуся зламаним замко5м, що звільнив мене, Малий Братику!
– Тоді клянуся буйволом, що був мені викупом, я віддячу Шер-Ханові сповна, а може, й із горою, – сказав Мауглі і побіг геть.
– Ось така людина! От і проглянуло людське, – мовила Багіра, лягаючи знову. – Ох, Шер-Хане, у лиху годину ти надумався полювати на Жабеня багато років тому!
А Мауглі був уже далеко звідси. Він мчав стрімголов, і серце в нього калатало. Він добіг до печери вже у вечірньому тумані, спинився, щоб трошки віддихатись, і поглянув униз, у долину. Вовченят не було вдома, але мати-Вовчиця, ледве зачувши подих свого Жабеняти, зрозуміла, що він чимось схвильований.
– Що трапилось, синку? – спитала вона.
– Просто дурні балачки Шер-Хана, – відповів він. – Сьогодні я полюватиму на людській землі.
І він подався через кущі вниз, до річки у видолинку, та враз спинився, почувши виття Зграї на ловах. Почув він і ревіння зацькованого оленя, і його тяжке дихання, коли олень приготувався боронитись. Потім долинуло злісне гарчання молодих вовків.
– Акело! Акело! Нехай вовк-одинак покаже свою силу! Пропустіть ватажка Зграї! Стрибай, Акело!
Мабуть, вовк-одинак стрибнув і схибив, бо Мауглі почув клацання його зубів, а потім – коротке вищання, коли олень збив Акелу з ніг ударом копита.
Мауглі не став чекати і рвонувся вперед. За мить він добіг до зораних полів поблизу села, а виття вдалині помалу стихло.
– Багіра казала правду, – прошепотів він і захекано влігся на купу трави під вікном хатини. – Завтрашній день буде вирішальним – і для мене, і для Акели.
Потім припав обличчям до вікна і задивився на вогонь у печі. Він бачив, як сільська жінка встала вночі і підкинула у вогонь якісь чорні камінці, і коли розвиднілося і над землею заклубочив вогкий білий туман, він побачив, як малий хлопець узяв горщик, обплетений лозою