і Самуїлом. А наприкінці радив Ігореві взяти Ждана на князівську службу, «понеже отрок міцний, сміливий і розумний вельми і буде князеві не тягарем, а радістю, і понеже боярин Славута теж просить за сіє».
Ігор з цікавістю оглянув добре скроєну постать отрока, так розхваленого Святославом.
– Ти севрюк?
– Севрюк. Я з Путивльської волості, княже. Над Сеймом було колись сільце Вербівка, якщо знаєш…
– Чому було?
– Половці дотла його спалили.
– Воно й зараз є… Правда, в ньому кілька хат усього… Але є!
– То, може, і з мого роду хто залишився? – скрикнув Ждан. – Ото була б радість!
– Коли-небудь дізнаєшся… А зараз ти хочеш, я так зрозумів, поступити до мене на службу. І за тебе клопочуть князь Святослав та боярин Славута… Що ж ти вмієш?
– Руки й голову маю – то й умію немало… Чого не вмію – навчуся!
– Ось ти який! А все ж… Коней доглядати вмієш? З лука стріляти? Мечем та списом орудувати?
– Біля коней я змалечку… А в Половеччині три роки доглядав з батьком табуни Секен-бея… Вмію і мечем рубнути, і списа метнути!
– А ще що?
– Читати вмію і писати…
– Навіть так! Та ти просто знахідка для мене! Ви чуєте? Він навіть читати й писати вміє! А по-половецькому гомоніти навчився?
– Був час і для цього, княже… Який біс хотів би, так біда навчила!
– Гм… Ти з простих смердів?
– З простих, княже.
– А хочеш із грязі та в князі?
– Ні, я цього не хотів, коли добирався на рідну землю. Це вже князь Святослав надумав, а особливо боярин Славута… Чув про Славуту, княже?
– Ще б пак! Це ж мій учитель… Він навчав багатьох Ольговичів!.. Ким же ти хочеш бути?
– Ким накажеш, княже… Після Половеччини ніяка робота не страшна – був би кусень хліба та куток теплий…
Ігор замислено затарабанив пальцями по столу – щось міркував. Однак було видно, що хлопець йому подобається.
– То кажеш – любиш коней і вмієш доглядати їх?
– Люблю, княже, і вмію.
– Тоді я беру тебе… Мені якраз потрібен конюший, бо старий упокоївся.
– Дякую, княже. Старатимуся.
– Але не думай, що тобі в мене буде солодко. Муситимеш супроводжувати мене в усіх походах, у битвах! Якщо боїшся, то ще є час передумати і відмовитися.
– Я залишаюся у тебе, княже, – твердо сказав Ждан.
– От і гаразд, – завершив розмову Ігор і повернувся до широкоплечого, з окладистою бородою чоловіка, що сидів віддалеки разом з Янем: – Рагуїле, покажи новому конюшому стайні, коней, конюхів, потурбуйся про житло та одяг і дай притулок гінцям князя Святослава!..
– Слухаюся, княже, – статечно вклонився, підводячись, Рагуїл. – Зараз ми з Янем все зробимо!
У полі, біля Ольжич, на лівому березі Дніпра, розкинувся військовий стан. Третій день безперервно горіли у снігах багаття, вої варили куліш з яловичиною, сушили онучі біля вогню, самі грілися, бо в наметах, що гулко лопотіли під вітром, ходив мороз.
Довкола