успіхами в навчанні пропозицій, серед яких – стажування за державний кошт у болгарській столиці. Проте Антонич обирає шлях вільного літератора. Вільного – в усіх аспектах цього непростого поняття. Бо як тільки починаємо згадувати Богдана-Ігоря Антонича, з неминучістю відчуваємо владне і захопливе вторгнення таємниці, загадки, містерії. Проживши менше, ніж двадцять вісім років, поет відійшов до кращого зі світів, лишивши нам чимало запитань, або – так, здається, точніше – відчуття насиченого заледве чи не субтропічними випарами простору для припущень і домислів. Українське літературознавство відносно мало уваги приділило проблемі Антонича й інакшості чи, скажімо, Антонича як інакшого, сконцентрувавши зусилля якраз на протилежному. Далі я спробую оголити цю інакшість хоча б частково, обмеживши її поняттям екзотичного, і довести присутність у цьому екзотичному самого Антонича».
Але далі оголювати Антоничеву інакшість професорові не вдається, тому що непередбачуваний політ закінчується – скільки це тривало, чверть години? – отже, гелікоптер сідає, висота одна тисяча вісімсот сімдесят шість, перехід субальпійської зони в альпійську, альпійської в тибетську, а тибетської в гімалайську, й тому – ялівець і жереп, і поїджені вітром камені, бо вітер тут завжди і звідусіль, і місяць знову ховається за рвану летючу хмару, і потім вискакує з-поза неї, щоб тут-таки знову сховатися за наступну, і треба це бачити: провалюючись у посірілий і твердий на дотик сніг, вони по одному тягнуться схилом полонини вгору, ковтаючи вітер укупі з мінливими місячними відблисками, проваджені офіцерського покрою пілотом назустріч електричним спалахам і захлинанню псів.
Ви чули, як гавкають бультер’єри? Я чув, як гавкають ротвейлери, часом пітбулі. Але я не певен, чи бультер’єри взагалі гавкають. Гарчання – так, це їхнє, але гавкіт? І взагалі – навіщо мені там бультер’єри, навіщо ці натяки, ці стереотипи? Ніяких псів там не було, включно з карпатськими пастушими. А отже – і захлинання не було ніякого.
Але були електричні спалахи, світлові сиґнали – шо йо, то йо. Був високогірний пансіонат, куди врешті притарабанились усі восьмеро так званих героїв і де вони нерішуче чекають посеред залитої теплим світінням веранди. А якщо не веранди? Якщо вітальні чи, наприклад, камінної зали з оленячими рогами і кабанячими головами на стінах? І як мені не забути про небачених розмірів, чи не на всю підлогу, шкуру ведмедя?
І як мені врешті явити дев’ятого, Варцабича? Може, у вигляді величезної візитної картки, картки-біґборду, на якій уже зі ста метрів виразно прочитується:
а на звороті:
І нехай на тій картці
оживе все знайоме до болю:
і валюта, і нафта,
і кров, і, як рима – любов?
І тоді постане все як є, ціла імперія з усіма складниками та чинниками: мережа бензозаправок, мережа пансіонатів