деякі інші варіанти: розростання в тілі якихось амебно-безформних пухлин, метаморфози з імунодефіцитом, жахне й ганебне відмирання м’язів або невблаганне западання у вегетуючу прірву Альцгаймера – ні, його жереб мав абсолютно кращу перспективу. Хоч іноді, розпізнаючи серед ночі, десь між другою й четвертою, невідворотне повернення аритмії, він усе ж боявся. Він боявся, що його серце певного разу не витримає й розірветься – і не тому, що воно мало б не витримати й розірватись, а від страху, що воно може не витримати й розірватися. Іншими словами, він боявся боятися.
Думки про смерть є незаперечною ознакою життєвої кризи, це зрозуміло. Артурова криза передусім могла бути пояснена тією небезпечною віковою смугою, до якої він наближався. Однак ця смуга не приходить сама по собі, вона взагалі нічого сама по собі не означає.
Натомість було кілька оглушливих видавничих провалів, що трапляється завжди і з усіма улюбленцями публіки в мить, коли їхнє вільне і радісне плавання перестає бути виключно їхньою внутрішньою справою. Усвідомлення того, що від тебе увесь час чогось чекають, цей любовно-нетерплячий і неперервний тиск іззовні змушує квапитися і втрачати себе. У випадку з Артуром Пепою найгірше було навіть не те, що впродовж останніх кількох років він сподобився рекордної кількості неґативних рецензій на кожен свій опублікований жест (а творчість була для нього передусім і загалом жестикуляцією). Усе це ніщо, поверхня, тимчасовий накип, усе це, зрештою, лише прояви дивної любові наївняків, заздрісників та дрібних інтриґанів, ставив їх на місце (як йому здавалось) Артур. Однак було й інше: втрата задоволення від писання. Найпростіше пояснити її тим, що, як усі нарциси, він хворобливо потребував захоплення і визнання. Без них Артур Пепа позбувався легкості. Він переставав подобатися самому собі, й це відбивалося на написаному. Іншими словами, щойно на тридцять сьомому році життя Артур Пепа відчув, що він не любить писати, що насправді він просто ненавидить це заняття, що письмовий стіл неухильно перетворюється для нього на місце жахних психічних тортур і пекучого сорому з приводу всього, що остаточно лишалося на папері. Часом він затинався вже на другій фразі, часом навіть на першій, не в змозі рушити далі і якось цього позбутися, вигнати з себе цього демона недорікуватості. Іноді наслідком його несамовито виснажливої тригодинної війни з однією-однісінькою фразою залишалося що-небудь на кшталт «Весна спричинює тимчасове псування шкіри в жінок». Хоч іноді він ще бував задоволений собою, написавши «Його дурнуватий мозок розлетівся на всі боки, ніби пташине лайно». Можливо, залишав він собі натяк надії, я став писати тяжче, бо краще? Можливо, писання справжньої літератури і є зануренням у тортури, кривився від недоречної падлюкирими. Якби я міг не писати, то робив би коло землі, не стільки цитував, скільки перекривлював когось іншого, від чого все товариство заходилося реготом. Вони розумілися на цитатах. Вони й на ньому, Артурові Пепі, розумілися.
Безумовно, він перебільшував суспільну