учора я, здається, написав про Південний, – ну, та це все одно. І я не надто вже сильно переступаю середню межу непрактичності, нетранспортабельності, недбалості (за умови, що трохи посплю), можеш із цього приводу не турбуватися, якщо я сяду в вагон, який іде до Відня, то і вийду скоріше за все у Відні, найбільші клопоти пов’язані з посадкою. Отже, до побачення (не конче у Відні, можна і в листах).
Ф.
«Ropucha»[41] чудова – чудова, але водночас не те щоб чудова – не надто чудова, це історія як стонога; щойно одного разу жартома приштрикнули її до землі, вона більше не може пересуватись і заклякає, неспроможна рушити навспак, будь-яка свобода, рух першої половини втрачено. А крім того, читається вона, як лист Мілени Є., якщо це лист, то я йому відповім.
Що ж до «Мілени», то германство і єврейство не має з цим нічого спільного. Краще за всіх чеську розуміють (не кажучи, звичайно, про чеських євреїв) панове з «Našeřeč», на другому місці – читачі цього журналу, на третьому – передплатники, а я передплатник… І як такий кажу тобі, що в «Мілені» чеського тільки і є що зменшувальна форма: «Міленко». Подобається тобі це чи ні, але так стверджує філологія.
(Меран, 25 червня 1920 р.)
Так, ми починаємо неправильно розуміти одне одного, Мілено. Ти думаєш, я хотів допомогти тобі, але ж я хотів допомогти собі. Ні слова більше про це. І про снодійне я тебе не запитував, скільки я знаю.
Я ледве знав Отто Ґросса;[42] але я помітив, що тут щось важливе простягало принаймні руку зі «смішного». Безпорадний настрій його друзів і родичів (дружина, шваґро, ба – загадково мовчазне немовля серед дорожніх сумок – щоб він, бува, не випадав із ліжка, коли лишався сам – пив чорну каву, їв садовину, їв усе, що хотів) дещо нагадував настрій послідовників Христа, коли ті стояли попід розіпнутим. Я тоді саме приїхав з Будапешта, куди супроводив мою наречену і потім, як викручена ганчірка, їхав до Праги попри крововилив. Ґросс, дружина і шваґро їхали з тієї ж нічної поїздки. Корова рад-не-рад, як завжди співала й шуміла півночі, жінка тулилась у кутку в смітті – місця нам дісталися в коридорі, і ми спали (міцно, але убезпечені без видимого успіху Ґросса). А Ґросс майже цілу ніч щось мені розказував (хіба що зрідка ненадовго перериваючись, вочевидь, щоб зробити собі ін’єкцію), прийнамні так мені здавалося, бо ж, власне, я нічогісінько не тямлю. Він пояснював своє вчення на прикладі якогось фрагменту Святого Письма, що його я не знав, але через лякливість і втому я не казав про це. Він без упину розбирав цей уривок, безперервно подаючи новий матеріал, без упину вимагаючи мого розуміння. Я механічно кивав, а він майже розпливався мені перед очима. До речі, я вважаю, що навіть при доброму розумі я б цього не збагнув, моя думка холодна й повільна. Так спливла ніч. Були й інші перерви. Часом він зупинявся на кілька хвилин, узявшись за щось і піднісши руки, геть напружений, дорогою тремтів усім тілом і при цьому спав. Згодом у Празі я бачив його лише перебіжно.
Так, звичайно, не те щоб немузикальність була нещастям; по-перше, для мене це не нещастя, а річ спадкова