в царському будинку на вулиці Карла Лібкнехта[2], ще не почало опадати листя з хрещатицьких каштанів. Закінчувалось знекровлене, виснажливо-дистрофічне літо 1946-го.
– А чого ви тут ото стоїте? Що вам треба? – заверещала доволі голосно сусідка з квартири напроти. «Аби хтось почув і допоміг, якщо злодій», – відразу скумекав. Потім побачив у її очах оте, що бачив не раз, поки його з іншими пораненими везли роздовбаними шляхами України на санітарній машині під час евакуації за призначенням, – як жінки витирають очі фартухами, не чистими й охайними, а зужитими і латаними, дивлячись на них.
– Господи, Льоню? Це ти?!
– А що, тьотю Зіно, я так змінився?
Стара єврейка відвела погляд і нічого не відповіла. Щоб не лукавити. Потім роззирнулась навсібіч, ніби за ними хтось стежив:
– Ходімо, Льончику, до мене. Я тобі все розкажу…
– Та заждіть-но, Зіно Яківно, – юнак заусміхався, як колись, раніше хлоп’яком, коли бив шибки цій жінці, граючи у футбола, потім вибачався ніяково. – Дайте хоч води напитися в рідному домі…
– Води, Льончику? – Вона подивилася на нього якось безпорадно, стиснула долоні, витираючи їх, чисті, об фартух, і закусила губу. На мить застигла, але швидко отямилась. – Та ходімо зі мною – тут уже інші замки, не длубайся в них.
Зіна Яківна майже силоміць запхала його до своєї квартири.
– Не треба про це говорити… – зашепотіла стиха. У коридор вийшов хтось чужий – Льоня раніше не бачив цього чоловіка.
– Зіно Яківно, біжу картки отоварювати. Кажуть, нарешті м’ясо видають, а не консерви. Вам чергу зайняти?
– Ні-ні, Ігоре Івановичу, – швидко промовила, штовхаючи Льоню до кімнати, Зіна Яківна. – Я трохи згодом сама підійду
– Тьху! Чи ви гадаєте, що вони вас там чекатимуть у магазині?
Зіна Яківна нічого не відповіла. Нарешті заштовхала розгубленого хлопця до своєї кімнати і різко захлопнула двері, провернувши ключ у замку. Потім пояснила:
– Це Ігор Іванович – один із моїх нових сусідів.
Льоня потер скроню:
– Нічого не розумію… У вас що тепер – комуналка у квартирі?
– Авжеж, – відказала стара згорблена жінка і відвела погляд, ніби щось неприємне спало їй на думку, а вона не бажала пояснювати й згадувати. Потім енергійно махнула рукою і продовжила: – З цієї кімнати лише вчора молоду пару виселили. Виявляється, в них був підробний ордер. Кербуд відразу після цього прибігла, сказала, що тут надлишок жилплощі, і вона скоро нових приведе. А я вже звикла жити сама під час окупації…
– Підробний ордер? – перепитав Льоня.
Зіна Яківна знову махнула рукою, ніби відганяючи від себе все зле чи погане. Потім зітхнула і заходилася пояснювати:
– Це нині дуже важливий документ, Льоню. Основний папірець, можна сказати, що засвідчує право займати кімнату або й цілу квартиру. Це вже як кому пощастить. Адже після німців та пожеж у центрі житлових приміщень значно поменшало… Міськрада видає такий ордер. Тож лише Богу відомо, кому цей документ дістанеться. Черги страшні… –