собою секундантів, поєдинок мав розпочатися опівночі і складатися з кількох раундів, проведених в якомога цивілізованішій манері.
Багато було в згаданих умовах такого, що викликало в мені жвавий інтерес. Дуель вже сама по собі обіцяла бути не просто яскравим, але й унікальним видовищем, а коли я уявив собі сцену боротьби на цій стародавній горі, що височіє над допотопним плато Ґізи, при блідому сяйві місяця, моя уява розпалилася ще дужче, змусивши затремтіти в мені кожну жилку. Абдул охоче погодився узяти мене в число своїх секундантів, і весь вечір ми нишпорили з ним усілякими кублами у дуже підозрілих дільницях міста, переважно в північно-східній частині садів Езбекії, де він виловлював по одному запеклих головорізів і формував із них добірну зграю, яка мала стати, так би мовити, тлом баталії. Уже минула дев’ята, коли наша компанія верхи на віслюках, названих на честь таких правителів і іменитих гостей Єгипту, як Рамзес, Марк Твен, Дж. П. Морґан і Міннігага[13], неквапливо рушила лабіринтами вулиць, минаючи то східні, то європейські квартали. По мосту з бронзовими левами ми перетнули каламутні води Нілу, помережані лісом щогл, і замисленим легким галопом попрямували обсадженою лебахіями дорогою, що веде до Ґізи. Наш шлях тривав трохи більше двох годин. Під’їжджаючи до потрібного місця, ми зустріли залишки туристів, котрі поверталися до Каїра, і привітали останній трамвай, що йшов туди ж. Нарешті ми залишилися віч-на-віч із ніччю, минулим і місяцем.
А потім перед нами виросли лячні гори пірамід. Здавалося, вони таїли в собі якусь споконвічну загрозу, чого я не помітив раніше, при денному світлі. Тепер же навіть найменша з них містила в собі якийсь натяк на щось потойбічне. Утім, хіба не в цій саме піраміді за часів шостої династії поховали царицю Нітокріс, підступну Нітокріс, котра якось запросила всіх своїх ворогів до себе на бенкет до храму під Нілом і втопила гостей, наказавши відкрити шлюзи? Я згадав, що про Нітокріс серед арабів розповідають дивні побрехеньки і що за певних фаз місяця вони оминають Третю піраміду. Та й чи не цю царицю мав на увазі поет Томас Мур, коли складав такі рядки (їх люблять повторювати човнярі Мемфіса):
Підземна німфа щось ховає
В криївках в водах-дармоїдах.
Коштовні камені та перли має
Володарка своєї піраміди.
Хоча ми і поспішали, та Алі Зіз і його прибічники виявилися спритнішими. Ми ще здалеку помітили їхніх віслюків: силуети тварин чітко вирисовувалися на тлі пустельного плато. Замість того, щоб прошкувати прямою дорогою до готелю «Мена-гаус», де нас могла побачити і затримати сонна і не надто злісна поліція, ми завернули до Кафрел-Хараму, убогого тубільного селища, розташованого поруч із Сфінксом, що слугувало місцем стоянки для віслюків Алі Зіза. Брудні бедуїни прив’язали верблюдів і віслюків у кам’яних гробницях почту Хефрена, а потім ми видерлися скелястим схилом на плато і пісками пройшлися до Великої піраміди. Араби