хоч щось. Бо я вже буду кричати зі страху, – озвався з робленим жахом Пріск.
– Але… – видобув із своєї горлянки Діодор.
– Ну, не бійся. Ми тобі рішуче нічого злого не зробимо, – діловитим тоном почав Татіан.
– Якщо сам не даси до того приводу, – додав Пріск.
– Тихо, центуріоне! – стримав його Антістос. – Шануй пророка.
– Але ж це… насильство, блюзнірство. Нечуване зухвальство, – промовив нарешті Діодор. І його прекрасна сива голова з довгою кучерявою бородою ще більше стала подібною до голови олімпійського Зевса.
– Ну, сам бачиш, – співчутливо сказав Антістос, шукаючи чогось поміж речами на пророковому столі.
– Чом же ти цього не «передбачав», пророче? Це ж, так би мовити, твоє ремество. Отож, щоб ти, часом, не помилився в такій важливій хвилині, ми мусили прийти тобі на поміч. Ага, ось воно! – сказав він іншим голосом, ставлячи на край столу срібне, середнього розміру, добре шліфоване люстро.
– Пророцтва… не тільки, пророче, треба передбачати… сиди, сиди!.. їх ще треба й переводити в життя, – продовжував заспокоювати Діодора Пріск, що розкладав на столі, замість відсунених папірусів, глиняні коробочки з фарбами, яких уживали актори-міми.
– А як ти міг би це зробити, сидячи в такій добрій і певній схованці?
– Але що ви робите? Що ви робите? – тільки й міг видобути з себе Діодор.
– Таж сказано: рятуємо тебе з біди, – відповів Татіан, що сидів перед люстром, як у себе вдома.
– А тепер, святий мужу, сиди спокійно й дивись на мене… та не так трагічно
– Ну, ну! – додав Пріск. – На це ж ти напевне не потребуватимеш нашої помочі?
Пророк угруз у фотель і, не моргаючи, дивився на Татіана, як він зручно одяг сиву перуку й примірював довгу кучеряву білу бороду, одночасно ласкаво говорячи до жерця:
– Ти-бо турбувався долею імператора та імперії, а про свою власну й забув запитати оракула. Хоч я, може, в цих справах тямлю менше за вашого білоногого придверника, а все ж таки я не найгірший пророк. І можу тобі напророчити про те, що ти забув запитати… наприклад, цілком безпомилково можу тобі напророкувати, коли й як ти можеш померти. Та ну, дивись-бо веселіше! Вважай: коли «можеш», а не коли вмреш. А от ти, мабуть, цього й не знав. Ну, тож чесно признайся, що пророкувати цезареві було б для тебе досить важко.
Поглядаючи на Діодора, Татіан вправно робив з себе його портрет.
– Звісно, шляхи зір на небі ми не дуже розрізняємо. Зате, повір мені, найдостойніший, кажу тобі це по-приятельському: ми ліпше за тебе знаємо шляхи, якими слід іти цезареві.
– Зморшку біля ока! Лівого! Трохи глибше, – підказав Антістос, що дивився через Татіанове плече в люстро. І долив Діодорові: – Але, найдостойніший, справді даремно хвилюєшся.
– Та він невдячний, – озвався Пріск. – Ми йому помагаємо, а він нам не хоче, – і торкнув жерця під лікоть.
– Центуріоне! Шануй пророка, – повторив знов Антістос.
– Таж шаную: я ж не безбожник, – відказав Пріск, розглядаючи шматок папірусу з накресленим планом святині.
– Ми, бач, мали думку