Наш старий верблюд Батил уже загрожував, що викреслить мене з хору. А що ж я можу зробити…
– Коли кортить солодкого, – додала Ізі.
– Ну, кортить. Це правда. Однак я пам’ятаю поради Гелене і складаю сестерцію до сестерції. Вже недалеко й до сестерціуму, бо ж сама бачу, що ніколи мені не бути гістрією.
– От такої! А чому?
– Бо я з природи тілиста. І є для мене ліпша справа. Як назбираю грошей, – але це таємниця, анічичирк у школі.
– Ні?
– Ми з мамою почнем продавати медові тістечка. Вже й місце надивились: біля школи Калікрата. Знаєш?
– Так ти ж сама з’їси всю крамницю.
– Не бійся, Геленіон. Я александріанка. І ціну золота знаю. Але яка я буду щаслива, коли вже не бачитиму того крокодила, того чорного бабуїна, гієну Батила. Подивіться: мабуть, синці лишились, так вчора понабивав мені очеретиною литки.
Дівчата цокотіли, мов цесарки. І не помітили прихожого, лише здивувались привітанню статечного й незнайомого голосу.
– Радуйтесь, дівчатка. Бачу, що все у вас є: краса, спокій, веселощі. Бракує лише того найсолодшого, що лежить у цьому кошику митця Діомеда.
Мова була підкупляюче приязна й полонила дівчат ще раніш, ніж захожий відкрив свого коша, і відтіль засміялись легенькі й білі тістечка. Фаніон заплескала в долоні:
– Таж ми щойно про них говорили!
– Стривай, стривай, – стримала її Ізі.
– Я мушу почастувати вас обох. Бо я тепер маю багато грошей, а ми ж іще й не святкували, що я – гістрія!
Діомед дуже уважно огорнув поглядом Ізіну постать, попросив напитись і промовив до Фаніон, що подала йому води з фонтана:
– Дуже мила в тебе сестричка. Спасибі тобі.
– То не сестра мені, пане. То Ізі, моя подруга по школі.
– Так ви ще школярочки, голуб’ята. А вона, – хитнув у бік Ізі, що повертала з хати з глечиком гранатового соку, – жартом назвала себе гістріонкою?
– Добрі жарти, пане! Я б вельми хотіла мати змогу так жартувати. Та вже кілька день, як наша цикада, як ми її називаємо, знаменита на всю Александрію солістка.
– Та ну! Лиши! І язичок же в тебе! – спинила її Ізі, вибираючи з кошика тістечка.
Гелене прилипла поглядом до продавця. Був високий, міцний, своєрідної краси й сили. Особливо вражали світлі, довгі вуса, що звисали з темного, на бронзу опаленого обличчя аж на груди. Грекиня прищулила око й розглядала, як формувалися тіні під розумними й дуже молодими очима, творячи, мов сяйво, віночок тоненьких зморщок.
– Коли буде ваша ласка, й коли б я вам не дуже заважав, дівчатка, то дозвольте мені трошки відпочити. Болить мене нога, а я тиняюсь спозаранку.
– Сідай, сідай, госте, – запросила Ізі, – дозволь, я дам тобі до води соку.
– А я вже з твого дозволу, меркаторе, спробую зробити ескіз з твого обличчя.
– Таж ви тут усі митці, – здивувався прихожий. – Прошу, прошу. Тільки ж чи смію я говорити? Я дуже цікавий. Ну, й балакучий.
– Можеш, – відповіла задоволена малярка.
І враз взялася ліпити плоскорізьбу гарної й незвичайної