За хвилину вчула, як рипнула ще раз. То вийшла Афра.
– Нема вам саду? – звернулась до цесарок, що кумедно кланялись їй головками, Гелене. – Кша-кша! – махнула на них мокрою ексомідою. І знов зачула, що на вулиці хтось легко вдарив калаталом у браму.
Ніхто, однак, не входив.
Гелене струсила руки й пішла до хати по хліб. А хвіртка відчинилась, і в ній з’явилась несмілива, струнка постать гарної дівчини в сірій столлі.
– Мир дому цьому!
Гелене вмить пізнала поглядом вартість цінної тканини столли, помітила невеличкі, нові, красно зроблені сандалі. І в думці здивувалась, що прихожа не має сережок у вухах.
– Радуйся і ти!
– Може, я помилилась? – спитала скромна дівчина. – Мені вказали, що тут живе вдова по старшині Афра з Тінгіса, ткаля..
– Ось-ось щойно вийшла! Але вдома її донька, Антонія. Ввійди. Далі, двері праворуч.
Незадовго Антонія вийшла з гостею.
– Я проведу тебе, Іраїс, – вчула Гелене голос Антонії – Я знаю ту ткалю. Вона радо це зробить. Мир з тобою, Геленіон.
– Радуйся, Антоніє. От, і маєш землячку.
– А чому ти гадаєш так? – піднесла на Геленіон прегарні очі чужа дівчина.
– Однаково вітаєтесь: «миром».
– А ти так не вітаєшся?
– Я – геленка, грекиня, – і прала далі, міркуючи: – Дивні вони, Афра з донькою. Замість, щоб відбити конкурентку, ще й самі її й проводять.
Вона знала, що мати з донькою тільки впертим тканням можуть заробити собі на прожиток. Хіба ж можна було б втриматись в Александрії на мізерній пенсії, що її дістає вдова по вексіляріусові – драконарієві комонної когорти Третього легіону з Тінгітанської Мавританії, відкіль прийшла і вдова комонного військового старшини – Ізіна мати?
Сонячне світло заливало вже ціле подвір’я, коли Ізі відчинила брамку. Вона мала під пахвою пакунок із танцювальним приладдям: прозорими, «скляними», як їх називали, шатами, мідяними дисками – кроталами. А також і з полатаними сандаліями, що їх взяла по дорозі в шевця для свого опікуна філософа Стробуса.
Танцюристка була весела й співала свою нову композицію.
Цесарки ніби тільки й чекали на цей мент: ураз, прожогом полетіли на звук Ізіного голосу.
– О, сьогодні тобі не треба нагадувати чи бажати. Радуйся! – крикнула їй від фонтана грекиня.
– Радуйся й ти, Геленіон! Як же ж мені не співати, коли мені трапилось чудо.
– Навіть чудо?
Ізі повисла на шиї Гелене, що саме набирала воду з басейну фонтана, й закрутила грекиню з собою. Геленіон випустила з руки амфору, і вона, захлинувшись водою, пірнула в басейн.
– Я бачила Ероса! Ероса! Ероса! Самого Ероса – бога кохання! – звірила Ізі причину своєї радості.
– Уже? – роблено поважно спитала грекиня.
– Тобто як: уже?
– Бо це «чудо» мусить статись із кожною дівчиною. Але ж чи не закороткі в тебе крила, цикадо, на Ероса?
– І от! Вона нічого не розуміє! І взагалі з тобою не можна говорити поважно.
– Ну, не ображайся.