за сім миль униз понад річкою, вживаючи весь свій вплив, щоб допомогти ворогам білої людини, роблячи змови проти старого раджі й Олмейра, які завжди виразно показували, що йому відомі найбільші їхні таємниці. Він удавав з себе приятеля, і не раз можна було побачити на Олмейровій веранді ставну його постать у зеленому тюрбані та золотом гаптованім жакеті, що сяяв у перших лавах гурту родовитих малайців, які приходили привітати Лінгарда з щасливим поворотом із нетрів острова. Його «селям» завжди був привітний, а потиск руки щирий, коли він вітав старого торгівця. Та невеличкі його очі вбирали в себе кожну дрібничку, а вертаючись з цих одвідин, він хитро, задоволено посміхавсь і держав довгі наради з Саїдом Абдулою, своїм приятелем та спільником, головою арабської торговельної спільноти, людиною з великими статками та великим впливом на острові.
Усі в селищі знали, що одвідини Лакамбою Олмейрової оселі не обмежувалися лише самими офіційними відвідинами. Часто, в місячні ночі, запізнені рибалки із Самбіру бачили, як з вузенького рукава річки біля задвір’я оселі білої людини випливав маленький човен, і самотній весляр обережно їхав униз річкою, ховаючись у чорні тіні, що кидав берег. Подію цю, відповідно аргументувавши, аж до пізньої ночі обговорювали біля вечірніх багать з цинізмом малайського простолюдина до свого аристократа та зі злою радістю щодо родинного лиха оранґ-бленда – ненависного голландця. Олмейр усе ще змагався затято, але з певною лагідністю, і це позбавляло його успіху в боротьбі з упертими безпринципними людьми, якими були його супротивники араби. Торгівля у великих коморах занепала, та й самі комори розвалювалися на цурпалля. Банкір Лінгардів Гедіґ із Макассару збанкрутував, і весь капітал, що лежав у нього, пропав. Прибуток од торгівлі останніх років з’їли Лінгардові невдалі експедиції. Сам Лінгард був десь у глибу острова – можливо, вже й помер, бо не подавав звістки про себе. Олмейр залишився сам у безнадійно скрутному становищі, маючи єдину втіху – маленьку дочку, що народилася за два роки по одруженні, а тепер дійшла шести років віку. Дружина його почала ставитися до нього з презирством, яке виявляла злісною мовчанкою, часом вибухаючи потоком дикої лайки. Він відчував, що вона ненавидить його, і в ревнивому її погляді, яким вона стежила за ним, коли він був із дитиною, спостерігав цю зненависть. Вона ревнувала, бачачи, що дівчинка віддає перевагу батькові, і Олмейр не почувався безпечно в одній оселі з жінкою. А тим часом вона спалила меблі й подрала гарні запинала в незрозумілій зненависті до всіх ознак цивілізації. Зляканий цим вибухом дикої вдачі, Олмейр мовчки надумував, як спекатись жінки. Він зважував усе, навіть убивство, та, як усі кволі вдачею люди, нічого не насмілився зробити й лише щодня чекав Лінгардового повороту з новинами про успіх справи. Той, справді, вернувсь, але хворий, зістарівшись, тінь старого Лінгарда з гарячковим огнем у згаслих очах, майже єдиний живий з цілої численної експедиції. Та, нарешті, йому пощастило.