дедалі зменшуючись, довгою лавою в далечінь, а білі порцелянові кулі на їх верхів’ях скидались на якусь варварську оздобу з розташованих низкою страусових яєць. Полум’яне небо запалювало кармазинову іскорку на лискучій поверхні кожної порцелянової шкаралупи.
Опустивши підборіддя, заклавши руки за спину і виводячи позаду на піску алеї кінцем своєї палиці легку хвилясту лінію, капітан Уоллей міркував про те, що коли корабель без людини – все одно, що тіло без душі, то й моряк без судна не більше важить у цьому світі, ніж ота деревина, що гойдається безцільно на хвилях. Вона може собі бути міцна і тверда, і її важко зруйнувати, – та що з того! І нагальна свідомість безпорадного безсилля обтяжила йому ноги, мов безмірна втома.
Валка за валкою відкриті екіпажі котились недавно прокладеною надбережною дорогою. Крізь широкі галяви видно було верткі кружала колісних шпиць. Похитувались барвисті парасольки, вихиляючись за лінію екіпажа, неначе доповна розквітлі квітки – за вінця вази. Колеса крутились, і коні бігли на тлі спокійної темно-синьої гладіні моря, перетятої пурпуровою смугою, тим часом як завої слуг-індійців підносилися над рівнем обрію і швидко пливли на блідішому фоні небесної блакиті. На чистому місці, недалеко містка, екіпажі спритно завертали широкою дугою, віддаляючись від заходу сонця; потім, раптово стримавши хід, виїздили на головну алею і довгою валкою повільно посувалися наперед, залишаючи позаду безмежний червоний спокій неба. Стовбури могутніх дерев з одного боку геть були залляті червоним полум’ям; унизу, під високим верховіттям, полум’яніло повітря, і навіть земля під копитами в коней була червона. Урочисто крутились колеса, один по одному схилялися парасолі, згортаючи свої фарби, як розкішні квіти згортають проти вечора свої пелюстки. Протягом півмилі жодний людський голос не вимовив ні одного виразного слова. Чути було лише неясне гудіння всуміш з легким брязкотом, і нерухомі голови та плечі чоловіків і жінок, що сиділи парами в екіпажах, підносилися над спущеними будами, немов дерев’яні. Але один екіпаж, що прибув пізніше, не приєднався до валки.
Він проїхав безгучно, та на в’їзді в алею один з темно-гнідих коней зафоркав сполохавшись, вилучив шию і метнувся вбік, до дишла. Клаптик піни впав з удила на атласисте рамено коневі, а смуглявий фурман раптом подався вперед і підібрав віжки. Це було довге темно-зелене ландо на ресорах, вигнутих на зразок літери С, легкоходе, добірне та імпозантне. Воно здавалось місткішим за звичайні екіпажі, і коні були начебто трохи більші, оздоба – дещо краща, передок – трошки вищий. Сукні трьох жінок – дві були молоді і гарненькі, а третя – вродлива, огрядна і літня – майже виповняли ввесь екіпаж. Четвертим в екіпажі був чоловік з аристократичним хоробливо-блідим обличчям, важкими повіками, густими, темними з сивизною, еспаньйолкою та вусами, що надавали йому поважного вигляду. Його вельмож- ність…
Тільки одно це ландо проїхало прудко головною алеєю, і