дванадцятитомної «Історії Громадянської війни», ідею публікації якої відхилили дев’ятеро відомих видавців.
Та й у самого Бенджаміна за п’ятнадцять років багато чого змінилося. Йому здавалося, що кров тече новою силою у його венах. Втіхою було прокидатися зранку, бадьоро ступати залитими сонцем вулицями, невтомно приймати та відправляти партії молотків і цвяхів. У 1890 році йому вдалося завдати непереможного удару конкурентам: він висунув припущення, що всі цвяхи, які використовуються при забиванні в ящики, що наповнені іншими цвяхами, – є власністю вантажовідправника, – внаслідок чого ця пропозиція набула чинності й була ухвалена верховним суддею Фоссайлом, завдяки чому фірма «Роджер Баттон і Ко» зберігала понад шістсот цвяхів щорічно.
До того ж Бенджамін усвідомив, що його більше й більше надихають прості щасливі моменти. Завдяки такому прагненню до задоволення він став першим власником автомобіля в Балтиморі. Зустрічаючи Бенджаміна на вулиці, його однолітки зазвичай заздрісно дивилися на картину, повну здоров’я та життєдайності.
– Він, здається, з роками все стає молодшим, – вони зазначали. І якщо старому Роджерові Баттону, якому було тепер шістдесят п’ять, із перших літ не вдалося пристойно привітати свого сина, то тепер він спокутував свої гріхи, ледь не поклоняючись йому.
І тут ми змушені підійти до неприємної частини оповіді, про яку слід згадати мимоволі. Була лише одна річ, що хвилювала Бенджаміна Баттона; його перестало вабити до своєї дружини.
У цей час Хільдегарда мала тридцять п’ять років та чотирнадцятилітнього сина Роска. У перші роки їхнього подружнього життя Бенджамін її боготворив. Та час проходив, і її волосся, що вилискувало міддю, набуло неприємного, коричневого відтінку, голубий лазурит очей потьмянів і перетворився на колір дешевої глини – ба більше, найгіршим було те, що вона стала безчуттєвою, надто спокійною, надто безтурботною, надто в’ялою у своїх бажаннях та неперебірливою у своїх смаках. Як наречена, саме вона «витягувала» Бенджаміна на танці та світські обіди – зараз же все стало навпаки. Вона з ним виходила у світ, проте без ентузіазму, поглинена вічно сущою інерцією, яка одного дня заволодіває нашим життям та залишається з нами до смерті.
Бенджамінове невдоволення зростало. Під час спалаху Іспансько-Американської війни в 1898 році його домівка стала для нього такою холодною, що він вирішив добровільно піти в армію. Використовуючи свої зв’язки в бізнесі, він отримав звання капітана, а проявивши блискучі здібності, був підвищений до чину майора, а потім – підполковника, коли брав участь у відомій битві при Сан-Хуан Хіллі. Він був легко поранений та нагороджений медаллю.
Бенджамін так звик до бурхливого й неспокійного воєнного життя, що не міг його кинути, та справи вимагали його присутності, тож він подав у відставку й повернувся додому. На вокзалі його зустріли звуки урочистого оркестру, що супроводжували до будинку.
8.
Хільдегарда зустрічала