і що люди згодні платити такі шалені гроші за переписування «Британської енциклопедії». Вінсент Сполдінґ щодуху намагався підбадьорити мене, але, лягаючи спати, я твердо вирішив відмовитися від цієї справи. Однак уранці я подумав, що варто хоча б сходити туди про всяк випадок. Купивши на пенні чорнила, прихопивши гусяче перо та сім великих аркушів паперу, я вирушив до Попс-корту. На мій превеликий подив, там усе було гаразд. Я дуже зрадів. Стіл був уже готовий для моєї роботи, і містер Дункан Росс чекав на мене. Він звелів мені почати з літери А і вийшов; однак час від часу повертався в приміщення, щоб переконатися, що я працюю. О другій годині він попрощався зі мною, похвалив за те, що я встиг переписати так багато, і замкнув за мною двері офісу.
Так відбувалося день у день, містере Холмс. У суботу мій господар виклав переді мною на стіл чотири золотих соверени – плату за тиждень. Так минув і другий тиждень, і третій. Щоранку я приходив туди рівно о десятій і рівно о другій ішов. Потроху містер Дункан Росс почав заходити в офіс лише вранці, а з часом і зовсім перестав там з’являтися. Проте я, звісно, не наважувався вийти з кімнати навіть на хвильку, адже не міг бути упевнений, що він не прийде, і не хотів ризикувати такою вигідною роботою.
Минуло вісім тижнів; я переписав статті про абата, артилерію, архітектуру, Аттику й вже сподівався незабаром перейти до літери В. Витратив цілу купу паперу, і написане мною вже ледь поміщалося на полиці. Аж раптом усе скінчилося.
– Скінчилося?
– Атож, сер. Сьогодні вранці. Я пішов на роботу, як завжди, о десятій годині, але двері виявилися замкненими, а до них був прибитий цвяшком клаптик картону. Ось він, читайте самі.
Він простягнув нам картон завбільшки із аркуш із нотатника. Там було написано:
«Спілка рудих розпущена 9 жовтня 1890 року».
Ми з Шерлоком Холмсом довго розглядали і цю коротку записку, і сумне обличчя Джабеза Вілсона; нарешті кумедний бік події затулив від нас усе інше: не втримавшись, ми зареготали.
– Не бачу тут нічого смішного! – спересердя вигукнув наш клієнт, схопившись із крісла й почервонівши до коренів свого пекучого волосся. – Якщо ви, замість того, щоб допомогти мені, маєте намір насміхатися наді мною, я звернуся за допомогою до когось іншого!
– Ні-ні! – заперечив Холмс і знову всадив гостя в крісло. – Вашу справу я не покину нізащо на світі. Вона буквально освіжає мені душу своєю новизною. Але в ній, даруйте, таки є щось кумедне… Що ж ви зробили, знайшовши цю записку на дверях?
– Я був вражений, сер. Не знав, що й робити. Обійшов сусідні офіси, але там ніхто нічого не чув. Нарешті я подався до власника будинку, котрий живе на першому поверсі, і спитав, чи не зможе він мені пояснити, що сталося зі Спілкою рудих. Він відповів, що ніколи не чув про таку організацію. Тоді я спитав, хто такий містер Дункан Росс. Він відповів, що це ім’я чує вперше.
«Маю на увазі, – не здавався я, – про джентльмена, котрий орендував у вас кімнату № 4».
«Рудого?»
«Авжеж».
«Його ім’я Вільям Морріс. Він юрист, орендував