нні цієї книжки – від чернеток до остаточного варіанта, я вдячний за терпіння, час і думки.
Моєму батькові Михайлу, який не любить фантастику, але у свої вісімдесят прочитав рукопис одним із перших і сказав: «Це не фантастика. Це надто схоже на реальність».
Чесно кажучи, це моя перша книжка, написана в жанрі чистої фантастики, – треба ж відповідати званню фантаста. Комусь вона видасться надмірно жорстокою й натуралістичною, але якби не присутність за плечем моєї шістнадцятирічної доньки, вона була б набагато жорсткішою і страшнішою – надто вже непривабливий світ, в якому живуть герої. Так що за те, що ви можете купити «Кращий вік для смерті» не загорнутим у чорний целофан на стійці для дорослих, – подякуйте саме їй.
Мені було важко писати історію Білки та Книжника, але це дуже потрібна історія, особливо сьогодні, – сподіваюсь, що мій читач зрозуміє – чому.
Книга перша. Книжник
Роздiл перший. Втеча
Книжник терпіти не міг зброї.
Ні, він її поважав! Як не поважати штуку, яка може тебе вбити на відстані? Але не любив тримати в руках. І не ремонтував, хоча міг полагодити майже все, що не містило в собі маленьких електричних штучок. Управлятися з усіма цими пістолетами й автоматами, на які усі чели-мисливці хіба що не молилися, йому не вдавалося. Удавалися речі набагато складніші – він міг розібрати й зібрати старезний генератор і навіть вигадати, як прилаштувати до нього велик, щоб запилючена, напівдохла від старості лампочка заблимала жовтим світлом, а ось автомат або гвинтівку намагався зайвий раз до рук не брати.
Але закон є закон: кожен кід, який досяг віку чела, повинен брати участь у мисливстві та війні. І старші не брали до уваги жодні причини.
Герла має народжувати, готувати їжу, обробляти землю й доглядати за потомством і домашніми тваринами, чел – годувати герл, бебиків, кідів і вбивати челів з інших племен, щоб вони не вбили членів його племені. І Книжник, незважаючи на зіпсутий читанням зір, кволу статуру й нелюбов до зброї, брав участь у мисливстві.
Рушницю йому дали відповідно до талантів – стару двостволку з тріснутим ложем та з іржавими стволами, заряджену патронами у вицвілих пластикових гільзах. Щоправда, поставили в оточення, а не до стрілків, але й це не допомогло…
Проти справжнього невезіння не попреш!
Книжник проґавив діра.
Це був здоровезний рогач – усьому племені вистачило б днів на чотири, а то й більше.
Він вискочив із хащів так швидко і несподівано, що Книжник, замість того щоб стріляти в звіра на відстані десяти кроків, похитнувся і гепнувся на дупу. Рушниця полетіла вбік, грякнулась об землю і оглушливо пальнула одразу з обох стволів. Залишки іржавого дроту, якими були набиті патрони, хльоснули по кущах, зрізаючи листя й сухе гілля. Дір пирхнув – Книжник міг заприсягтися, що презирливо, – й одним стрибком зійшов зі стежки, пірнувши в густий підлісок.
Книжник із жахом дивився на рушницю, що лежала осторонь. Викрутитися точно не вдасться – мовляв, діра не бачив, куди він зник – хтозна. Тепер точно ніхто не повірить! Стріляв – значить, бачив і промазав! Він проґавив звіра, і покарання неминуче. Яким воно буде, невідомо, але знаючи, як Облом його любить, можна було не сумніватися, що суворим. Мисливець, що впустив здобич, має бути покараний. Це теж закон.
Книжник замружився від жаху перед неминучою розправою, а коли розплющив очі, Облом уже нависав над ним, ніби підрубане дерево – величезний, злий та нещадний.
Він був не сам, а разом із Ногою та Свином. Бракувало лише Бігуна, а то рада племені зібралася б у повному складі.
Облом поглянув на зіщуленого Книжника, на розряджену гвинтівку, потім знову на Книжника і, вишкірившись, копнув його носаком. Можливо, це був не найсильніший удар, на який Облом був здатен у гніві, але Книжнику вистачило й цього: він відлетів убік і боляче вдарився потилицею об землю.
– Гей, ти – шмат лайна! – гаркнув Облом хриплим голосом. – Ти ні на що не здатен, купа лайна! Хробак! Вилупок!
Він зробив ще крок і знову вдарив Книжника, на цей раз по ребрах.
Черевик у Облома був добрячий – масивний, з грубезної шкіри, на рубчастій підошві, – виміняв у міщухів, чи то зняв із убитого. Твердий, як камінь, носак урізався в бік жертви, і Книжник задихнувся, заплямкав губами, як виловлена риба.
– Ти прої…в діра! – видихнув Облом із ненавистю. – Ти вмієш тільки дрочити на свої смердючі книжки! Що тепер будуть їсти герли та бебики? Погризений щурами папір? Відповідай, безрука тварюко!
– Він… вискочив несподівано! – пробекав Книжник, ненавидячи самого себе за липкий страх, що з’явився внизу живота, за тремтячий голос, у якому не було нічого з того, що годиться справжньому челу, – тільки біль та благання. – Я промахнувся!
Облом загарчав і довбонув його прикладом карабіна, поціляючи в груди, але Книжник інстинктивно встиг закритися, і приклад улучив йому в передпліччя. Рука одразу заніміла, перед очима закружляли