він як пеон брав участь у набігові на Сіті і виніс із цього походу, крім страху й відрази, великий паперовий атлас із картами автомобільних доріг.
Атлас валявся на верхній полиці стелажа на зруйнованій заправці, де вони пересиджували ніч. Дебелий шматок пластику, в який запечатали книжку, зберіг її неушкодженою.
Давно не їздили автомобілі.
Давно вже заросли дороги, по яких можна було рухатися автівками.
Давно вимерли люди, які вміли робити автомобілі, і самі машини перетворилися на купи непотрібного іржавого мотлоху. А от атлас лежав і досі на заправці й терпляче чекав нового господаря.
Притягнувши здобич додому, Книжник вивчав його декілька тижнів.
Він порівнював карти доріг зі знайомими назвами містечок, які досі можна було прочитати на обшарпаних дороговказах, і нарешті зміг розібратися з місцем їхнього розташування.
Країна, де вони жили, виявилася величезною. Набагато більшою за ту, що він міг собі уявити. Жили великих доріг з’єднували між собою Сіті, залишаючи обабіч трохи менші поселення. Від жил урізнобіч розбігалися тонші дороги, від них – іще дрібніші. На останніх сторінках Книжник виявив плани міст.
Атлас захопив його, як найкращий роман, змусив остаточно прокинутися втомлену від буденності уяву. Але, на жаль, не вбив у Книжникові наївність – він усе ще вважав, що влаштування Світу хоч кому цікаве. Він поткнувся до вождів, щоб поділитися свіжими знаннями з племенем, але натрапив на холодне бридливе нерозуміння: навіщо? Навіщо племені знати про це? Що це дасть? Хіба стане хтось добровільно віддалятися від будинку на багато миль?
Книжникові було до сліз прикро, що нікому не цікаві ні книжки, ні карти, адже – хто б міг подумати – Парку в атласі приділялася окрема чверть сторінки, назва «Кідленд» і детальна схема.
Руїни «Кідленда» починалися за декілька сотень ярдів за площею. Колись приїжджих зустрічали ворота, над якими височіли величезні кольорові літери. Тепер не було ні воріт, ні букв – лише металева основа конструкції, руда від багаторічної іржі, щоправда, вона досі зберегла напівкруглу форму. Влітку іржава арка заростала нахабним плющем і виглядала ошатно, узимку ж стирчала, як обгризене ребро, обвите колючим дротом сухого стеблиння.
Біля колишнього входу, на круглій клумбі, тепер спалювали жертв Нещадного – це був звичай, його виконували, бо так велів Закон. Усі розуміли, що ніякої небезпеки заразитися давно немає, що Нещадний рано чи пізно прийде до кожного з них, але за Законом, усіх, хто зустрів Нещадного, належало спалити. А з Законом не посперечаєшся!
Праворуч від центральної алеї розташувалося кладовище для тих, хто помер сам по собі: від ран, хвороб, в міжусобиці або в битвах. Воно дуже розрослося за останні десять років і вже давно вихлюпнулося за межі колишніх газонів, які втратили форму.
А Парк, що розкинувся на величезній площі, давно перетворився на ліс.
Атракціони обвалилися і згнили. Ті ж, що дивом устояли, нагадували величезні скелети доісторичних істот,