прожувавши, запив.
Білка сиділа на ящиках навпроти, поклавши автомат поруч, і уважно розглядала гостя.
– Назад тебе не візьмуть, – сказала вона нарешті.
– Знаю…
– У лісі тобі не вижити.
Тім спробував зобразити усмішку, але вона вийшла кривою.
– Це теж не новина.
– Чому вони тебе не люблять?
На цей раз знизав плечима Книжник.
– Я не мисливець.
– Цього недостатньо.
– Я непотрібний племені.
– Звучить зрозуміліше, – байдуже мовила Білка. – Дивно, що ти протримався так довго.
– Я старався.
– І ніхто не підняв за тебе голос?
– У мене немає друзів.
– Окрім книжок? – запитала Білка.
– Окрім книжок.
– Єдина користь від книжок – ними можна топити, коли холодно, – сказала вона з тією ж крижаною серйозністю.
У напівтемряві Книжник не дуже добре бачив її обличчя, але розумів, що це мовлено без тіні дружелюбності.
– Але ти ж хочеш обдурити Нещадного?
– Так.
– Тоді нам знадобляться книжки.
– Усі? – запитала вона.
– Ні. Усього дві. Але без них ми можемо не починати.
– Вони з тобою?
Книжник зітхнув.
– Вони залишилися в Бібліотеці.
– Це погано…
– Так, – погодився Книжник. – Це дуже погано. Але без атласу і щоденника ми нікуди не дійдемо.
– Що таке атлас?
– Це карта.
– Іще раз…
– Це книжка, за якою можна дізнатися, куди йти. Там намальовані річки, дороги, міста…
– Як усе тепер? Або як усе було до Нещадного?
– Звичайно ж, «до»!
– Корисна книжка, – сказала Білка, трохи помовчавши.
– Річки залишилися там само, – заперечив Книжник. – Дороги теж. І міста на місці.
– Добре, – погодилася вона. – Напевно, це допоможе. А що таке щоденник?
– Щоденник? – перепитав Книжник і задумався. – Це така книжка… Її людина пише про себе. Що з нею сталося, що вона бачила, з ким говорила, що робила, куди ходила.
– Кожен день?
– Ні, не кожен. Коли щось трапляється… Наприклад… – Тім зітхнув. – Я сьогодні не потрапив у діра, і за це вожді вигнали мене з племені. Я вже думав, що помру сьогодні на самоті, але моя стара знайома Білка врятувала мене від нічних жахів і навіть нагодувала…
Білка фиркнула.
– І це комусь цікаво?
– Раніше люди читали книжки.
– Світ, у якому люди читали книжки, помер, Книжнику.
– Він помре, коли ми перестанемо читати. Поки ми тільки перестали писати, але це ще не кінець…
– І ти намагався пояснити це Нозі? – запитала Білка. – Тоді зрозуміло, чому він тебе не любить… Добре… Чим нам допоможе цей щоденник?
– Він допоможе нам знайти місце, де народився Нещадний.
– Нещадний – не людина, – сказала Білка, чітко відділяючи слово від слова. – Нещадний не міг народитися і не може померти. Нещадний з’їдає наше життя, але він не живий. Не говори дурниць, Книжнику.
– І