знайшов на залізі заглиблення, за які можна було вхопитися.
Голоси зверху звучали голосніше і голосніше, і було зрозуміло, що через декілька секунд униз полетять іще гранати.
– Узялися! – прокректав він, відчуваючи, як ломить м’язи на напруженій спині. – Узялися разом!
Якби не допомога Білки, Книжник ніколи б не відкрив виходу.
Кришка буквально вросла в бетон, але спільними зусиллями їм удалося зірвати її з четвертого ривка, вчепившись у вушка на поверхні. Звук при цьому вийшов дивний – такий собі хлопок. І сталося це саме тоді, як у ліфтових шахтах застрибали веселі кульки, начинені вибухівкою: тук-тук-тук-клац! І ще раз: тук-тук-тук-клац!
У відкритий отвір під їх ногами ринуло сміття, немов вода у відчинений злив, – потоком, загуділо повітря, вирушивши вниз у провал. Хітиновий пил шелестів, закручувався у воронки, тік гладкими струменями, руйнувався, як вода у водоспаді…
У червоному світлі фальшфеєра видовище було зовсім уже нереальним.
Здавалося, що під підлогою сидить величезна жива істота, яка всмоктувала все, що опинилося в зоні досяжності. Засмоктує – і пожирає, засмоктує і пожирає… Книжник відчув, як тремтить і вібрує повітря навколо нього. Секунди тяглися, немов розігріта смола на сосновому стовбурі.
Гранати одна за одною п-о-в-і-л-ь-н-о вилетіли з ліфтових прорізів, одна за одною вдарилися об бетон, підстрибнули…
І вибухнули, вивергаючи смертоносні осколки чавуну.
Але Білка і Книжник стрибнули в темряву, яка відкрилася у них під ногами, за півсекунди до цього.
Унизу була труба зі старого крихкого від вологи бетону. Сира, пахла чимось гірким, наповнювала рот в’язкою слиною.
Коротке ковзання схилом і такий же короткий політ. Ударило в п’яти, але несильно, хоча Книжник рівновагу все-таки втратив і полетів уперед головою. Білка теж упала, але тут же підвелася, підхопила Тіма під лікоть і потягла за собою. Навколо темно – хоч око виколи, труба виявилася затісною для Тіма, і він до болю подряпав маківку, після чого пригнувся і далі біг на напівзігнутих. Під ногами зачавкало, спочатку під підошвами, а потім переставляти ноги стало важко і запах став зовсім нестерпний – важкий і густий сморід випорожнень, гниття і прокислої зелені заповнював легені. Почало паморочитися в голові, Книжник уже не біг, а виписував па.
У кінці труби вони натрапили на решітку – іржаву, але міцну, що й не виламаєш. У руках Білки спалахнув фальшфеєр і червоне полум’я розігнало темряву. Тут дихалося легше, але там, де проходило повітря, вибратися з колектора не виходило. Білка зрозуміла це відразу.
– Назад, – наказала вона. – Шукаємо бічний прохід! Під ноги не дивись.
Але Книжник уже подивився. І заплющив очі од відрази – густа каша зі старих нечистот і величезних мокриць, якихось жуків, слимаків і сколопендр облипала його литки. Тут було все, що висрало із себе Паркове плем’я за роки свого існування, гігантська вигрібна яма, заповнена багатоногими хітиновими демонами.
– Уперед! – повторила Білка скрипучим голосом. – Уперед, якщо не хочеш здохнути!
Книжник знову побіг, тепер